11.1

— Невже... ви такої думки про мене? — з виглядом найчастіше зродженого нещасливця запитав Чезаре.

І от що я зробила не так?

— Не наближайтесь, — спокійно наказав чоловік, як тільки я зробила крок на зустріч.

Скалка образи кольнула з середини, а впертість спонукала ослухатися. Тож, цього разу відстань між нами зменшила я.

— То я вгадала?

— Ви серйозно? — Чезаре дивився на мене так, наче я щойно запропонувала йому одружитися з драконом. Хоча чим не варіант? Порозумітися вони зможуть. А якщо дракони цього світу як і в романах мають людську іпостась, то проблем взагалі не має.

— Чесно? Я не те, що б підтримувала таке, але...

— Амеліє, не меліть дурниць! Ви справді подумали, що я...

Завершити свою думку йому не дав або брак слів, або надмірна емоційність. А може й те, й інше.

— ... закоханий в мою матір? Так. Вона гарна жінка. Тим паче, ви з нею, як виявилося, вже неодноразово працювали разом. Тож зародження симпатії у такому випадку цілком логічна.

Чоловік закинув голову назад, заплющив очі та зітхнув. Збирався з думками, як я розумію. Тож далі не квапила його й дала можливість добре подумати.

Вітчим Чезаре? Тато Чезаре... Ні, якщо вони зійдуться, я його однаково так не називатиму.

Та звідки це почуття образи? Наче мене от-от покинуть, лишивши у цілковитій самоті.

— Пані Амеліє...

— Так.

— Це все, до чого ви змогли додуматися?

— В сенсі?

— Я думав, що ви розумніша.

З чого цей перехід на особистості? І чому він почав мене ображати?

— Вас вдарити?

— І як я примудрився...

— До чого?

— Нічого. Забудьте.

Спочатку обзиває дурною, а потім «забудьте»? Після такого співпереживай чоловікам з розбитим серцем: ти їх жалієш, а вони на шию сідають.

Я примружилася. Треба однаково вирішити це питання.

— Тобто ви не заперечуєте?

— Що не заперечую?

— Наміри щодо моєї матерії! Що ж іще?!

— Амеліє, облити це! Я не збираюся починати стосунки з жінкою, що годиться мені в матері! Тим паче, якщо вона є вашою матір’ю. Ви мене за збоченця маєте?

— Так.

— Що?

Ой! Я це в голос сказала?

— Тобто ні... Забудьте!

— От якщо вже почали, то продовжуйте!

Щось мені підказує, що ми дуже близькі до того, аби почати бійку... Треба усю цю справу згортати, поки ми лиха не вчинили. Не дай боже, ще мама побачить... Мій бідний нещасний попець!

— Я все зрозуміла.

— І що ви зрозуміли?

— Вам подобаються як чоловіки, так і жінки, але жінки не мають бути набагато старші за вас. Тож, оскільки ми все прояснили, пропоную на цьому завершити, поки ми не наговорили один одному ще більше дурниць.

— А вам не подобається, коли ми обмінюємося дурницями?

Я подивилася на ці безсоромні очі... Вираз на його обличчі був серйозний, але очі видавали його. Чоловіку, як і мені, було смішно. Тож ми одночасно розсміялися, не витримавши абсурдності нашої розмови. І так, мені дійсно подобалося, як ми спілкуємося.

Та коли живіт вже почав боліти від сміху, я заговорила:

— Але якщо ми зараз не зупинимося, то до ранку точно встигнемо образити одне одного ще разів з десять.

— Думаєте?

— Впевнена.

— Тоді, мабуть, варто зупинитися.

— Нарешті ви зі мною погодилися.

— Не звикайте.

Я усміхнулась, ледве стримавши новий смішок. І хай як треба це заперечити, але я не була б проти простояти тут усю ніч, аби продовжити наш діалог.

Може запросити його в мою кімнату і там продовжити? Проте, якщо хтось побачить і це дійде до матері — мені не жити.

— Добраніч, герцоге, — попри небажання, я все ж прочинила двері та зробила цей крок. Крок, який вимагають правила пристойності та підтримка репутації, якої по факту в мене вже давно й немає.

— Добраніч, Амеліє, — він вимовив моє ім’я так спокійно, наче це вже давно стало звичною річчю. Та чомусь саме від цього мені знову стало ніяково.

Я поквапилася закрити двері, коли Чезаре додав:

— І постарайтеся більше не думати про мої стосунки з вашою матір'ю.

Я ще з першого разу зрозуміла, та бажання покепкувати з нього взяло гору.

— Не обіцяю.

— Я так і знав, — усмішка на його обличчі викликала приємний лоскот під ребрами й зробила мою усмішку ще дужкою. — Добраніч, пані Амеліє.

— Добраніч, — востаннє попрощалася, врешті-решт зачинивши ці кляті двері.

Притулившись спиною до єдиної перешкоди, що стояла між нами, мені не вдавалося вгамувати емоції. Усмішка постійно розквітала на обличчі, а почуття верещати наче мале дівчисько викликало неабиякий сором.

Я відштовхнулася від дверей і зробила кілька кроків кімнатою, намагаючись бодай трохи заспокоїтися. Та це було марно. Здавалося, усередині мене оселився цілий рій метеликів, і кожен із них невтомно бився крильцями об ребра.

Я зупинилася посеред кімнати й заплющила очі, згадуючи його усмішку. Таку приємну, теплу та комфортну, наче чашка чаю в холодну погоду. Тільки це приємне почуття грало не між долонями, а в животі.

— От же ж… — пробурмотіла я, прикриваючи обличчя долонями і розуміючи, що це на мене не схоже. Та зупинитися ніяк не могла. Тож, спробувала переключитися.

Розчесала волосся, підготувалася до сну, навіть кілька хвилин бездумно розглядала стелю, перш ніж нарешті лягти.

Заплющила очі — і знову згадала його.

Розплющила.

— Чудово, Амеліє. Просто чудово.

Я перевернулася на інший бік і натягнула ковдру мало не до носа.

Може, якщо не думати про нього, він нарешті зникне з моєї голови? І взагалі, чому це мене так бентежить? Звичайна розмова, хай і приємна. І Чезаре — це всього лише Чезаре. Хіба не так?

Ні, досить думати про нього!

Я старанно спробувала це зробити. Але однаково поверталася до спогадів, згадуючи його голос, усмішку, наше прощання... Знову засміялася в подушку.