10.5

— Ви так і збираєтеся мовчати? — Голос чоловіка вирвав мене з власних думок. Напевно, було б дивно спитати «в лоба».

— А ви так і збираєтеся мене нести?

— Ви ж не заперечуєте, — аргумент, з яким мені важко посперечатися. Та аби не здавати позиції та не показувати розгубленість, просто заперечливо гмикнула, поки підбирала слова.

— Це не означає, що вам дозволено робити зі мною що заманеться.

— Я врахую це на майбутнє.

— Яке ще майбутнє? — інтонацією скривдженої невинності запитала. Та прислухавшись до власних відчуттів зрозуміла, що не проти продовжувати спілкування та взаємодію і надалі. Навіть коли вся ця історія з драконом завершиться.

Чезаре ледь помітно всміхнувся, неначе розгадав мої справжні почуття.

— Те, в якому ви перестанете дивуватися моїм вчинкам.

— Навряд чи це колись станеться.

— Чому? — це його питання прозвучало цілком звично, наче він дійсно не розумів, що не так.

— Бо ви постійно робите щось, чого я від вас не очікую.

— Як і ви. Та що саме ви не очікували, а я зробив?

Саме його існування, як і існування людей у цьому світі з такими незвичними моральними цінностями, було неочікуваним. То починати треба з чогось малого, конкретного.

— Підхоплюєте мене на руки посеред подвір’я, наприклад?

— Ви були налякані.

— А ви вмієте говорити з драконами.

— Він першим заговорив.

— А ви йому відповіли. Зрозумілою для нього мовою.

Чоловік замовк, обмірковуючи мої слова, та врешті-решт здався.

— Гаразд. Це дійсно могло бути неочікуваним. Принаймні для вас. Є ще якісь бентежливі моменти?

— Називаєте мене на ім’я.

Я трохи підвела голову, намагаючись розгледіти його обличчя в напівтемряві коридору.

— Я звернувся до вас на ім’я? — Чезаре й сам продемонстрував здивованість. Наче такого дійсно бути не могло.

— Так.

— Напевно, випадково.

— Напевно, — не стала сперечатися. Бо дійсно буває таке, що якісь слова «з’їдаються» через хвилювання чи поспіх. Та тоді виникає інше питання: через що він хвилювався або чому спішив?

— Ви багато чого сьогодні почули, пані Амеліє. Небезпечно бути такою уважною.

— А ще більше побачила. А от щодо спостережливості змушена заперечити: це дуже часто може врятувати життя.

— Це гірше.

— Порятунок мого життя?

— Те, що вас надто часто переслідують негаразди.

Я тихо засміялася.

— Не просто так мене мама в дитинстві називала мене «хлопцем в спідниці».

Чоловік нічого не сказав. Лише продовжив рухатися коридором, а я знову відчула, як його серце рівномірно б’ється десь зовсім поруч із моїм вухом.

Чомусь ця тиша вже не здавалася незручною — навпаки.

— Герцоге?

— Так?

Питати чи не питати? Мене ж з’їсть занепокоєння! Тим паче, я вже звернула на себе його увагу...

— Ви справді не збираєтеся руйнувати стосунки Адама?

Чезаре застиг, задумливо дивлячись вперед.

— Ні.

— Навіть якщо... — що саме хотіла спитати далі — й сама гадки не мала. «Навіть якщо ви його кохаєте?» чи може «Навіть якщо через це ви будете нещасні?»

— Навіть якщо що? — тихо перепитав чоловік.

Навіть якщо усі у вашому трикутнику будуть нещасні. Бо насправді я нічого не знаю про їх ситуацію. Чи дійсно Адам любить свою дружину? А любить дружина його? Може дійсно було б краще, якби Адам покинув свою сім’я, а я через призму власного досвіду лізу не в свою справу й ламаю життя цих людей...

— Нічого.

— Амеліє.
Знову на ім’я. Без «пані». І цього разу я чітко це почула. Та варто через це хвилюватися? Це має зараз сенс?

— Ви ж розумієте, що Адам — не річ, яку можна забрати в іншого лише тому, що вона вам сподобалася? — чомусь запитав він саме мене. — І лише йому вирішувати з ким і як бути.

Я відчула, як його погляд опустився на мене.

— Розумію.

— І що ви думаєте: це рішення залежить лише від мене?

— Ні, але...

— Ви не хочете, аби його дружина опинилася у ситуації, в яку колись потрапила ваша матінка?

Він потрапив прямо в ціль.

— Та якщо вам буде від цього легше, зустрічатися в романтичному плані ані я, ані він, наміру не маємо.

Відповідь прозвучала так просто, наче чоловік говорив про щось очевидне. Наче ніякого кохання між ними не було, а все побачене мною — одне велике непорозуміння.

Він рушив далі, поки я обдумувала його відповідь, підбирала слова. В мене жодного уявлення, що було б правильним сказати та закрити очі на біль цього чоловіка мені чомусь було до неймовірного важко.

— Але ж вам боляче, — прошепотіла я.

Чоловік підібгав губи, сховавши від мене погляд.

— Таке життя.

Одна лаконічна фраза... Два слова, що змусили інакше поглянути на цього чоловіка. Не на як всемогутнього головного героя історії, північного герцога чи жіночу мрію, а як на звичайну людину. Сильну, відважну та емпатійну людину, схильну до самопожертви.

Я мимоволі стиснула пальцями тканину його сорочки, зупинивши легковажні слова: порожню підтримку чи обіцянку завжди бути поряд, аби прикрасити його одинокість. Це буде зайвим та зробить лише гірше. Краще діяти, аніж говорити.

— Який ваш типаж?

Чезаре подивився на мене з повним нерозумінням.

— Типаж?

— Які люди вам подобаються?

— Навіщо вам це?

Я задумалася... Якщо дивитися на Адама, то виходить...

— Сильні, мужні, відчайдушні... міцні...

— Та-а-ак...

— Ті, що завжди будуть поряд і підтримають у скрутний час.

— Все вірно.

— ... І з золотавими очима, схожими на ваші. Колір волосся як і у вас — темний?

Від останніх моїх слів Чезаре ледве не спіткнувся. Ще й так здивовано на мене поглянув...

— Отже, принц вам точно не до вподоби.

— Вільмош?! А він тут до чого?

— Як це до чого? Немає кращих ліків від розбитого серця, аніж нове кохання. Повірте моєму досвіду! — Я плеснула у долоні, продовжуючи подумки перебирати інші варіанти можливого наступного кохання Чезаре.