10.4

Заозиралася і зрозуміла, що то була галюцинація. Поглянула на дракона — ледве не впала. Надто вдоволено він дивився на мене попри те, що герцог розмовляв з ним. Адам і інші лишалися спокійними й надто буденно спостерігали за цією сценою.

Чухай потилицю, коли голова чудовиська нахиляється до Чезаре. Ледве не втрачаю свідомість, коли він роззявляє пащу. І полегшено видихаю, коли драконяча голова віддаляється. І вираз його, драконячого, обличчя дедалі більше нагадувало собаку, що спостерігала за реакцією людей на свої капості.

Він грається зі мною?

«Кумедна» — знову доноситься в голові.

Невже я збожеволіла?

«Ні, ти просто чуєш мій голос» — заперечив... вочевидь дракон.

— Хіба це можливо?

— Ви про герцога? — уточнює Адам, що досі притримував мене з плече, аби я не впала.

— Н-ні... Я не вам.

І знову дивлюся на дракона.

«Тебе цікавить, хто я?»

Було б цікаво, якби я не бачила власника голосу в голові прямо перед очима. А так... Питання лише одне: як?

«Секрет старця!» — пролунало радісно в голові, перш ніж дракон нарешті перевів свій погляд знову на герцога.

— Годі! — роздратовано вигукнув власник замка людською мовою. — Лети вже. Пізніше продовжимо. Зараз ти однаково мене не слухаєш.

Ящіркоподібна істота насупила... брови? Якщо це можна так назвати. Потім тяжко зітхнула.

«До зустрічі, невістко! Наступного разу побалакаємо, коли цього зануди не буде поруч» — після цих слів чудовисько полетіло на зустріч місяцю.

А чи чудовисько? Бо він дійсно нічого поганого не зробив.

Поки?

Хоча щось мені підказує, що це не та істота, що може скривдити без причини.

— Амеліє, сильно злякалися? — запитав чоловік, що може теревенити драконячою.

І коли тільки він встиг наблизитися? Й Адам відійшов. А ще мені здалося, чи він просто назвав мене на ім’я? Без «пані».

— Все... добре, — та подумки додала: «... хоч і не зовсім в цьому впевнена».

Яскравий місяць за герцогською головою привернув мою увагу. Зірок майже не видно, проте повня... І жодного сліду дракону, наче його й не було. Варіанти лише два: він надто швидко літає або він полетів не далеко.

«Наступного разу побалакаємо, коли цього зануди не буде поруч» — ці слова підказали, що вірний все ж другий варіант.

— Амеліє?

— Га?

— Ходімо до мого кабінету.

— Навіщо?

— Вам потрібне заспокійливе.

— Навіщо? — вдруге повторила питання, та у відповідь чоловік лише зітхнув та підхопив мене на руки. Перед стількома людьми!

— Пане Шольц, що ви робите? Відпустіть!

— Ви однозначно стомилися.

— Герцоге!

Та чоловік мене не слухав і продовжував нести у потрібному напрямку, поки всі його підлеглі синхронно... повернулися спинами. Наче нічого не відбувалося. В тому числі й ніхто не прилітав.

Вже в темній тиші коридорів я перестала галасати й спокійно притулилася до чоловічих грудей. Приємне тепло живого тіла та рівномірний стук серця заспокоювали. Надто сильно та природно, наче дійсно нічого не було. А сцена на вулиці — то лише жахіття, що наснилося мені.

Дивний сон, що танув від відчуття присутності близької людини. Та чи можна нас назвати близькими?

Обережно підвела погляд, але розгледіти щось було важко. Та що й я хотіла там побачити? Близькими людей роблять спільні ситуації та бажання підтримувати знайомство, відвертість та щирість.

Ситуації, припустимо, між нами були. Бажання бети поруч? В мене, якщо чесно зізнатися, воно є. Та чи є воно в чоловіка? Чи поділяє він мою щирість та відвертість до нього? Попри те, що в нас були однакові почуття до Адама.

Цікаво: чи подумав він над моїми словами, що я казала ввечері? Чи він все ж піде на поводу бажань та зруйнує сім’ю свого коханого?