10.3

Перетнув поріг, в очі вдарила темрява. Нічого не видно, нічого не чутно крім скрекоту цикад. Це лякає.

Я роблю кілька кроків, очі поступово починають звикати, і от — знову рик. Серце підскакує до горла, адреналін б’є в голову.

Ноги несуть тіло у бік джерела шуму, де я зустрічаю стражників. Серед них є й Адам. В усіх є факели, проте ніхто не нападає на велетенське чудовисько прямо перед ними.

Ящіркоподібна істота з крилами кажана — це точно дракон. Та надто агресивним він не виглядає. Він хитає довгою шиєю зі сторони в сторону, але не як змія. Скоріше як заклопотана домогосподарка, що збирає дітей до школи.

Дракон наче щось шукав. Або когось...

Повільним кроком я наближуюся до чоловіків, не опускаючи ножа. Вдих... Видих... Тук... Тук... Тук...

Стражники та друг герцога так і продовжують стояти нерухомо, спостерігаючи за діями чудовиська.

— Чому ви не нападаєте? — шепочу на вухо Адамові, таким чином лякаючи його дужче за дракона. Він аж здригнувся і до меча потягнувся.

— Прадавні предки! Пані Амеліє, що ви тут робите? — шипить він у відповідь, намагаючись посунути мене назад, подалі від дракона. Наче я небезпеку становлю, а не дракон.

— Краще скажіть, чому ви всі такі спокійні, хоч на герцогському подвір’ї зараз стоїть справжнісінький дракон. І чому він не нападає на замок?

Наче почувши мої слова, чудовисько перестає крутити шиєю та вдупляється в нас. Уважніше можуть спостерігати хіба що ті самі бабусі на лавицях біля під’їзду.

— Вам не можна тут бути! Повертайтеся у кімнату!

— З чого б це? Мій обов’язок — захистити мирних жителів. Як і ваш. Тож з якого дива я маю втекти, ховаючись від ворога?

Дракон зацікавлено нахиляє голову, а потім — о боже! — всміхається?!

Я ледве не впала від виду посмішки на обличчі істоти — дякувати Адаму, що вчасно притримав мене за плече.

— Не переживайте. Зараз прийде герцог і все владнає.

Відриваю погляд від дракона й переводжу на командира герцогського війська. Брови насуплені, губи підібгані... Не схоже, аби він жартував.

— Герцог? Як?

— Це не так важливо. Йдіть вже!

— Гіу! — долинає новий звук, на який, як виявляється, здатен дракон. Ще й дивиться мені за спину.

Повільно обертаюся — Чезаре йде неквапливою спокійною ходою. Наче ревізію городу робить, а не з драконом розбиратися збирається.

Хоча питання «Як?» — лишається відкритим.

— Знову йому не спиться, — починає господар, поки не помічає мене. Тоді застигає.

— Гуі! — знову коментує щось своєю драконячою мовою чудовисько, привертаючи до себе увагу пана Шольца.

«... не спиться» — наче це цуцик якийсь. При чому маленький і ручний... Зачекайте! Невже герцог...

Від здогадки затулила рота, бігаючи поглядом між винуватцями. Від абсурдності припущення хотілося вщипнути себе, та навряд це допоможе. Поки що побачене каже про протилежне.

Чезаре зітхає і проходить повз, почісуючи потилицю. Йому наче незручно було. І жодної ознаки страху на обличчі! А ще якісь незрозумілі звуки, що більше схожі на... мову? Деякі з них навіть нагадують ті, якими вже здивував дракон.

Теорію про мову ще й підтвердило те, що ящіркоподібний щось відповів. Драконяча морда стала ще більш задоволеною, а коливання шиєю повернулися. Та тільки тепер він не вертів головою, а наче... сміявся?

Може це все один неймовірно дурний сон?

Так, це однозначно сон. Хоч і відчувається біль від того, як Адам мене струхнув.

— Пані Амеліє! Вам погано? Виглядаєте так, наче от-от свідомість втратите.

Дивлюся на Адама... І посміхаюся. Це дійсно сон!

«Приємно познайомитися, невістко!» — роздається в голові, змушуючи здригнутися. Адже це була однозначно не моя думка. І не моїм голосом!

Х-хто це?