10.2

— Ні, все добре.

Я не повірила — наблизилася та зазирнула за його плече: кіт. Старенький, чорний, з сивими клоками та яскравими зеленими очима. Наче казковий відьомський кіт.

— Це ваш?

Чезаре закидує голову, аби подивитися на мене, і всміхається. Щиро, весело, немов дитина, що показує другу свій таємний «скарб».

— Ні. Проте я часто даю йому усілякі ласощі. Тож, можна сказати, що я його улюбленець.

Чоловік знову перевів усю свою увагу на кота, що надто підозріло оглянув мене. Недобре, наче на крадія, що наважився вкрасти з його миски найулюбленіші шматочки.

Протяжний невдоволений няв — і герцог отримав лапою по руці, а сам винуватець втік, наче його й не було.

— Що ж? Ходімо?

— Так...

І наш шлях продовжився далі коридором. Сповнений ніяковості попри те, що чоловік не обертався. Ця тиша не давала спокою.

— Ви не здивувалися, що я звернулася до вас зі своєю... проблемою.

— А мав?

— Невже ви очікували на мене?

Чоловік задумався, почухав потилицю, підібрав правильне формулюванні — та врешті-решт відповів:

— Як вам сказати? Сьогодні зустріти вас я не сподівався. Думав, що ви самі не захочете мене бачити після того, про що ми... говорили вдень.

— І ви обдумали мої слова?

— Чи повірите ви, якщо я скажу «так»?

— Залежить від ваших дій. Хоча я цілком зрозуміла, якби ви прогнали мене зі свого замку. Та на диво, ви навіть допомогли мені, замість образ.

— Ви прийшли по допомогу.

— А ви були вправі мені відмовити.

Чезаре озирнувся і окинув мене поглядом. Потім зітхнув.

— Усім колись потрібна допомога. І ніхто не хоче лишитися наодинці зі своїми проблемами. Можу лише сподіватися, що колись і ви підтримаєте мене у скрутну годину.

Завершивши сповідь, він знову рушив вперед. Я ж продовжувала стояти, не в змозі підібрати слова. Та чи треба щось говорити?

У тиші ми дійшли до дверей.

— На добраніч, пані Амеліє!

— Ви дуже дивний.

— Усі ми певною мірою дивні. Дивно було б бути абсолютно нормальним.

Над цими його словами я розмірковувала, простягнувшись ліжком. Вже у нічній сорочці, без жодних незручних парадно-вихідних деталей.

Усі ми дивні... Дивні... Та чи кожен цікавитися драконами? Тим паче, якщо не збирається ніяк використовувати цю інформацію попри необхідність.

Звичайна цікавість? Чомусь мені здається, що причина в дечому іншому... Ще й ця його серйозність, коли він казав про долю драконів. Тих, хто втратили свою істину пару.

Істина пара... Як це: бути пов’язаним з однією-єдиною істотою? Ніяких зрад, але це й забирає можливість вибору. Це не той випадок, коли можна передумати і розійтися. Якщо ви не підходите один одному в плані побуду, звичок або поглядів — то приречені страждати до кінця життя.

А що якщо партнер буде якимсь жорстоким? Або маніяком? Напевно, воно й на краще, що в людей немає істинних пар.

Я перевернулася на бік та подивилася у вікно. Повня.

Цікаво, а в драконів є та ж фішка, що й у вовків? Та, яка «вити на місяць».

І як на замовлення замком пройшовся гучний рик. Від вібрації навіть ліжко затряслося.

Не встигла й збагнути, як невеличкий кинджал вже був у руці, а тіло вже було напоготові перед дверима. Ще один рик — і я біжу в напрямку звуку. Вже на сходах розумію, що не тільки не перевдягнулася, а й нічого не взула. Та якщо це дійсно напад дракона, то це не має сенсу. Головне — не дати нашкодити мешканцям.