10.1

— Це... жорстоко, — в мене не одразу вийшло підібрати правильні слова. Особливо з урахуванням скорботи, що відображалася на обличчі Чезаре. Наче мова була не чудовиська, що кошмарить його домівку, а про когось рідного й близького.

— Так... Та таке життя, — чоловік тяжко зітхнув, після чого повернувся до нагального. — Проте чому ви тут? Чому гуляли коридорами так пізно.

— Ой! — було всім,. Що я наважилася вигукнути, перш ніж розчервонітися.

З цим драконом я взагалі забулася про мету — виплутатися з сукні. І якось не зручно говорити це чоловіку... Хоча що краще: згоріти від сорому через зізнання чи не спати всю ніч, бо не змогла роздягнутися?

Думаю, вибір очевидний.

— Я шукала Кларису.

— Не знайшли? — Чезаре всміхнувся, вкотре за увесь час окинувши мене поглядом.

Що ж його так зацікавило?

— Ні.

— І тому прийшли до мене? — В мене виникла думка, що він почав вже відверто кепкувати з мене.

— Ну... Ви єдина жива людина, яку я знайшла.

— Так... І що вам треба від єдиної живої людини, яку ви змогли знайти?

Може просто розвернутися й піти? Хрін з тим всім! Або до мами звернутися...

Щось в моїй реакції змусило чоловіка не втримати сміх. Він ще й додав:

— Поверніться.

— Що?

— Ви ж шукали того, хто зможе вас розшнурувати?

Відповідати було надто соромно, тому я просто повернулася спиною, затамував подих. Хоча й Чезаре не квапиться приступати до роботи. Поки в якийсь момент не озвучив своє питання:

— Хто вас так катував?

Від такого я навіть розгубилася. І що тут відповісти?

— Це звичайна сукня.

— Це знаряддя тортур.

Сперечатися тут марно, адже що є — то є. Але ж все одно гарно.

Тоді чоловічі пальці нарешті торкнулися моєї спини, викликаючи хвилю бентежливих мурашок. Він, звичайно, взявся за шнурівку, але це лише більше бентежило.

Прохолодні пальці ковзали між переплетіннями, розслабляли мотузки і дарували відчуття звільнення. Та чомусь мене більше переповнювала ніяковість, ніж радість.

— Ви часто читаєте про драконів? — спробувала хоч якось прогнати цю ніяковість. Це ж на мене зовсім не схоже!

— Доводиться.

— Через роботу?

Моє питання змусило Чезаре застигнути, хоч і він швидко взяв себе у руки. Проте не скажу, аби моє питання було якимось дивним або безтактним. Тож що ж його збентежило?

— Можна сказати й так.

На цьому тему було закрито. А інших варіантів підібрати не виходило. Хіба що...

— Ви ніколи не розв’язували жіночих корсетів?

Одразу після мого питання той самий предмет обговорення ледве не полетів додолу. Ледве встигла його піймати.

Чезаре прокашлявся, обійшов мене, аби подивитися прямо у вічі, і зізнався:

— Ніколи.

І лише тоді я помітила, що його вуха палали не менше за мої. Тобто ніяковість та сором’язливість напала не тільки на мене. Цей чоловік просто вміє контролювати свої емоції у голосі. Принаймні, коли хоче цього.

— Давайте... Я проведу вас до кімнати. Нікого зустріти ми не маємо, але про всяк випадок в разі чого сховаєтеся за мною.

А й дійсно: якось я не подумала, як повертатимуся з розстебненим корсетом. Та врешті-решт, ми мовчки пішли як є: Чезаре трішки попереду, аби в разі чого сховати мене, я, притримуючи корсет — позаду.

Та попри усі незвичності, саме зараз він здавався мені більш... звичайним. І менш страшним. Як той самий друг дитинства, з яким комфортно проводити час. Хоч і знайомі ми зовсім не довго.

Я посміхнулася цій думці. І вже наступної миті врізалася у спину пана Шольца. Одразу перелякалася, згрупувалася і міцніше притиснула тканину до грудей. Звичайно ж, першою моєю думкою стало те, що попереду хтось є. Але чоловік присів, і потягнувся рукою вниз.

— Щось... сталося?