9.3

Принц трішки посувається назад, уважно спостерігаючи за реакцією кожного. Та довго тамувати нас він не став.

— Навпаки, леді Амелія справила на мене надзвичайно приємне враження, — після цих слів плечі матері трішки розслабилися. Поки він не продовжив, змусивши усіх напружитися наче струни скрипки. — Саме тому мені хотілося б краще її пізнати.

Аріадна Форейн поглянула на мене. Я поглянула на неї, ледь помітно хитаючи головою. Герцог великим пальцем зігнув виделку, утворив прямо посередині її довжини майже ідеальний прямий кут.

Треба якось зменшити напругу у цій кімнаті, змінити тему, втекти врешті-решт!
— Ваша Високість надто люб’язні.

— Я лише кажу правду він занизав плечима та нарешті повернувся до їжі.

От правду кажуть: коли їси треба мовчати. Бо поки що нічого доброго з цих королівських вуст не вийшло. Тож, було б чудово, якщо ми до завершення вечері посиділи усі в тиші. Але, на жаль, вже в Чезаре урвався терпець.

— Мені здалося, що метою вашого візиту було дещо інше, аніж бажання побачити доньку пані Форейн.

Принц окинув герцога поглядом суперника. Між ними от-от знову може зав’язатися бійка. Та кого з них мені стримати?... Навіть не так: а чи зможемо ми з мамою їх втримати?

Дідько! Шкода, що не всі чоловіки такі, як мій батько та брати.

— Одне іншому не заважає, — відповів йому Вільмош, кидаючи погляд на мене. — Тим паче, коли стара знайома несподівано опиняється так далеко від столиці.

Я проморгуюся у сподіванні, що це лише сон. Якось надто недвозначні натяки він вже кидає.

— Пані Амеліє, чи встигли ви вже побачити водоспади на північному схилі?

— Ні.

— Шкода. Кажуть, це найкрасивіше місце герцогства. Якщо матимете бажання, я із задоволенням...

— Завтра ми саме туди вирушаємо, — перебиває його герцог. Надто спокійним тоном. Що зовсім не в’язалося з безладом у його місця: розбита тарірка, погнута виделка, розкидана їжа...

Він боїться, що якщо Вільмош залишиться зі мною бодай на кілька хвилин без свідків, я одразу вибовкаю йому брудну герцогську таємницю? Серйозно? За кого він мене має?

— Ми?

— Я обіцяв вам сьогодні вдень?

«Коли?» — це питання лишається при мені, адже надто красномовним був його погляд.

Чим далі, тим більше я схиляюся до думки, що мама має рацію. Без чоловіка під боком живеться значно краще та загалом легше.

— Отже, я запізнився з пропозицією, — завершує увесь цей діалог принц. Після чого ніхто не наважується продовжити розмову. На щастя.

Проте я зрозуміла, що мені вкрай важливо поговорити з Чезаре після того, як усі розійдуться.

І от настав той момент, коли варто розійтися. Клариса першим вивела принца. При чому тактовно і майстерно, що навіть одразу й не зрозумієш, що вона його «послала» у кімнату. Мені захотілося їй зааплодувати, та стрималася, аби не викрити жінку.

Після того, як пішов Вільмош, одразу ж у їдальню зайшов Адам. Тим самим мені прийшлося прикусити язика раніше, ніж вдалося звернутися та герцога.

— Чезаре, мені треба дещо обговорити з тобою.

— Зараз? — герцог чомусь кинув погляд на мене.

— Це терміново. Стосується... твого батька.

Чезаре цикнув язиком та вони вийшли. І саме в той момент, коли я встала з-за столу, матінка схопила мене за плече.

— Я все розумію, Амелія, але... він не той, з ким варто зв’язуватися.

До мене не одразу дійшло, про кого вона.

— А хто сказав, що я щось робила? Ба більше, ми з принцом не перетиналися за цілий день окрім моменту його прибуття.

— Тоді про який секрет була мова?

Дідько! Чому я не подумала про те, що врешті-решт вона влаштує мені допит? Та чи маю я право розкривати чужу таємницю? Вона ніяк нас не стосується та нікому не загрожує. Тож, лишається лише моральна сторона, яка категорично каже «не можна».

Я прикусила нижню губу та відвела погляд, перш ніж дати найпростішу відповідь:

— Не про мій.

— Амеліє...

— І не стосується нашої родини.

Мама мовчала, тож я продовжила:

— Я випадково стала свідком того, чого бачити не мала. І цього вже не змінити. Але й переказувати почуте чи побачене я не збираюся. Не маю право.

— Він змусив тебе мовчати?

— Ні.

— Тоді чому?

— Бо так правильно.

Жінка тяжко зітхнула та прикрила очі долонею. Чи то емоції вгамувати намагалася, чи то слова підбирала — важко сказати. Проте вже незабаром вона попередила.

— Добре, хрін з ним! Але знай: якщо я дізнаюся, що в тебе з принцем є якісь стосунки... ти одразу одружишся. І не дивись так на мене. Одружишся не з Його Високістю, а з вдівцем, якого я й оберу. Без жодних питань та заперечень. Спробуєш втекти — зв’яжу й силоміць приведу на церемонію.

Все в мені похолоділо... Адже зараз вона обіцяє мені виконати мій найбільший страх. При чому навіть не обов’язково, аби те саме «якщо» було дійсністю — достатньо, аби їй так здалося.

— Я тебе почула.

— Тоді на добраніч.

І так я лишилася одна посеред порожньої їдальні. Навіть жодного звуку з коридору не доходило, наче усі живі істоти враз зникнули. Абсолютно всі.

Ця тиша мала певну користь: можна було обміркувати важливі питання. Та врешті ніяких думок не було. Наче й вони покинули мене, лишивши лише порожнечу.

Наче в трансі я добралася до кімнати і розляглася у ліжку прямо як була — з зачіскою та корсетною сукнею. Хоч було дуже не зручно і в певних місцях надто сильно кололо, та мені здалося, що допомогу я зараз не знайду. Тож, як вибратися з корсетної сукні — питання актуальне, про яке теж думати не надто хотілося. Як і ворушитися. Це трішки облегшило мені життя в тому сенсі, що чим менше рухів, тим ріже кісточки мене кололи, проте від проблеми це не врятувало.