9.2

Ми з фейрі переглянулися і дійшли одної думки: мені варто змінити об’єкт моєї злості. Тож, я рушив до дверей та спробував сипнути її на себе.

Ніфіга. Вона як стояла, так і продовжила стояти.

— А чого двері не відчиняються?

— Бо через тебе я от-от можу назавжди лишитися одинаком!

— В сенсі?

~Амелія~

У їдальні сиділи троє: матінка, принц і я. Звучить як назва якогось клішованого роману, та мені було якось не до цього. Мене продовжував хвилювати Чезаре. Що він обере: відпустить коханого заради щастя його сім’ї чи приречить їх обох на ганьбу та нещастя їх обох?

І так, я вже десятки разів доводила собі, що то не моя справа. Все сотні раз пояснила, що мене ніяк не мають стосуватися їх проблеми та стосунки. Та думки щоразу поверталися до тої проблеми: північний герцог є коханцем одруженого чоловіка з двома дітьми.

А ще вагання змушували мене маятися: знайти дружину Адама та розказати їй про її чоловіка чи лишити все як є? Бо доволі часто краще лишатися в солодкому незнанні, а не руйнувати увесь свій світ через усвідомлення брехні.

— Щось сьогодні ви надто тиха, пані Амелія, — зауважив принц, прокручуючи келих у руці.

Підвела погляд та подарувала посмішку, сповнена надією не виглядати надто награно. Такими темпами я самостійно викрию те, що нещодавно дізнаюся. Але ж в мене немає бажання розкривати цю ганебну таємницю назагал! Тим паче, з урахуванням тих сцен, що я бачила вдень, Чезаре з Вільмошем не в найкращих відносинах. Хто його зна, чи не використає принц цю слабкість герцога для досягнення свої цілей.

— Дійсно? Не думаю, що все так. Проте, моє мовчання буде на краще для всіх.

— Ви правда так думаєте?

Принц відклав келих та підпір щелепу руками, складеними в замок. Його уважний погляд намагався просканувати мене. Та хай як там не було, що саме в мене в голові він не дізнається, поки я сама не розповім. А наміру робити це в мене немає. Хоча можна натякнути йому, що не варто сунути носа, куди не просять. Адже і його таємниця зберігається за моїм мовчанням.

— Думаю, кожна людина має право на кілька таємниць.

— Навіть ви?

— Особливо я. Та й ви, здається, теж.

Посмішка Вільмоша зникла, через що його обличчя набуло загрозливих тонів.

— Ви маєте на увазі щось конкретне? Бо згадуєте про це вже вдруге за день.

Я зітхнула та розправила плечі ще дужче. Невневненість зробить мене вразливою. А вразливість — синонім слова «небезпека».

— Напевно, ми не так зрозуміли один одного, — відповіла, знову натягуючи посмішку.

— Напевно.

Мама увесь цей час мовчки спостерігала, не втручаючись у діалог. Та виглядала вона задумливо. Отже, після вечері з ймовірність в дев’яносто відсотків на мене чекатиме серйозна розмова.

Вільмош знов збирався щось сказати, та у їдальню прийшов хазяїн замку. Проте дивитися, як швидко він стуляє рота, не могло не принести задоволення.

— Добрий вечір, — привітався Чезаре, затримуючи на мені погляд довше, ніж належне.

— Доброго вечора, пане Шольце, — мама була єдиною, хто відповів взаємністю, поки чоловік займав своє місце.

З того моменту усі приступили до трапези: Чезаре швидко, навіть якось дико, принц — спокійно, плавно. І саме другий врешті-решт знову відкрив рота, аби спаскудити усім настрій.

— Пані Амеліє, пам’ятається, що коли ви були маленькі, у вас було схожа рожева сукня. Ви в ній тоді приїхали разом з пані Форейн у палац.

Виделка герцога пройшлася по тарілці, видаючи огидний скриплячий звук.

— Тоді, здається, йшла мова про наші заручини.

Герцогська тарілка тріснула від міцного натиску виделкою, розділяючись на дві нерівні частини.

— Таких сукон в мене завжди вдосталь, особливо рожевого кольору. Як-не-як, це завжди був мій улюблений колір. Та й про заручини казали хіба що ваші друзі. Чи не так, мамо?

Брови матінки здивовано злетіли, коли я згадала її. І вираз обличчя красномовно вигукував «А мене навіщо вплітаєте?».

— Кхм-кхм... В Амелії дійсно не було наречених до вісімнадцяти років.

— І зараз, наскільки пам’ятаю, їх немає, — знову зауважив принц, кладучи столове приладдя по бокам тарілки. Як раз за секунду до того, як у нього прилетіла оливка. І не важко здогадатися з якої сторони.

— Перепрошую. Щось сьогодні в мене не виходить достатньо контролювати свою силу.

Та чомусь мені не вірилося, що герцог робив це випадково.

— Так. Наразі в моєї доньки немає нареченого. Останні заручини було розірвано трішки більше як тиждень тому.

— Чудово, — чомусь видав Вільмош, змусивши усіх присутніх напружитися. — Коли це все скінчиться, я надішлю вам запрошення у палац.

— Дозвольте поцікавитися: з якого приводу? Амелія якимось чином образила вас?