8.5

— Пані Амелія! — принц наче й не помітив наміри Шольца. — Як давно ми не бачилися!

Я зупинилася і поглянула на землю під ногами, на камінчики та поодинокі травинки. Потім поглянула на вишукані шкіряні чоботи... білі штані, білий піджак. Дорогоцінне каміння на одязі точно не вказувало на наміри принца доєднатися до бою. Так і в дорогу здебільшого не вирушають. Тож постало цікаве питання...

— Ваш камергер і досі служить вам?

Коли дійшло, про що я ляпнула, поквапилася закрити рота. Двома руками. Хоча крім нас двох навряд хтось міг зрозуміти натяк, та від цього якось спокійніше не стало.

Не скажу, що мені до вподоби нащадок нашого короля зараз — для мене то вже минула справа. Нещасний досвід з моїм першим кохання вразив сильніше. Проте та ситуація так само сидить в пам’яті як скалка. І хрін з ним, що тих скалок в мене як на небі зірочок — однаково образливо!

Та сміливості моїй все ж можна позаздрити — хто ще зможе натякнути високопоставленому чоловіку, що не є родичем чи близьким, про те, що застав його колись в недвозначних обіймах чоловіка?

Але Вільмош ніяк здивування не виказав, як і ознак дійсності тої сцени — він посміхнувся та зробив кілька кроків мені на зустріч. Дивлячись мені у очі, він поклонився, після чого взяв мою руку та поцілував тильну сторону кисті. І так, погляду з мого обличчя він не зводив.

— Приємно знати, що ви так само... щира та емпатично.

Дідько! Він зрозумів, про що я!... здається.

— Він не прибув разом з вами?

Чоловік міцніше стискає мою руку, але погляд так і не відводить.

— А вам не доповіли причину мого прибуття?

— Що ж... згідно тієї версії, наздогнати ви нас мали ще в Мейтері. І перепрошую за безтактність, та ваш одяг не відповідає стану обставин.

Вільмош посміхнувся, нарешті відвівши погляд. І те лише для того, аби поглянути, як герцог вибрався з захвату і невдоволено спостерігає за нами двома. Адам, до речі, тримав його за плече. Про всяк випадок.

І як же я зараз розумію Чезаре! Була б моя воля — також вмазала б цьому білокурому лису.

— Як бачу, ви й досі така ж... спостережлива.

Є в мене підозра, що хотів він сказати «уїдлива».

— Не пригадую, щоб це було недоліком.

— Залежить від того, що саме людина встигає помітити.

На цьому терпець господаря земель урвався — він скинув руку друга та наблизився до нас, акуратно стаючи переді мною. Він намагається сховати мене за своєю спиною?

— Ваше Високосте, — наче виплюнув герцог, — будьте ласкаві і прослідуйте за Кларисою. Вона покаже вашу кімнату на час перебування в моєму замку.

Няня пана Шольца наблизилася до нас та вклонилася обом чоловікам.

Отже, маму Адама звуть Кларисою. Треба буде запам’ятати, бо раніше нагоди дізнатися її ім’я в мене не було.

— Я проведу вас, Ваше Високосте.

— Знаєш, Чезаре, в мене з’явилася одна підозра... Та тільки не певен, що її варто озвучувати.

Зуби чоловіка, що стояв поперед мене скрипнули, вказуючи на його невдоволення.

— Ви, напевно, дуже стомилися з дороги, — продовжувала спроби змінити центр його уваги Клариса.

— Що ж, тоді ходімо, — принц посміхнувся та попрямував за жінкою. А герцог не квапився рухатися — лише мовчки стояв та спостерігав за віддаленням білої спини. Не рушив він навіть коли Адам підійшов.

— Виникли деякі справи, що потребують негайного втручання.

— Як він міг?

— Пане, — Адам поглядом вказав на мене, та Шольц не збирався оглядатися.

— Амеліє, підійди-но до мене! — дуже невчасно наказала мама.

— Хіба ти не чув?

—Амеліє!

Дідько! Мені вкрай важливо знати, про що вони зараз розмовлятимуть. Бо по тому, що я вже чула, мова пройде про мене.

— До зустрічі, пані Амеліє! — спокійно попрощався Адам, беручи герцога за плече та уводячи його в сторону. За мною ніхто з них більше не дивився, тож я мала змогу зробити крок у їх бік і спробувати підслухати, та...

— Амеліє!

Я зітхаю та йду на зустріч матері. Її тон був надто серйозним, аби зволікати. Якщо затримаюся, можуть бути наслідки.