8.3

— Тому що я не давала наказу, — спокійно відповіла вона, повертаючись до папірців. — Якщо в тебе все, то можеш йти.

Мене переповнювали лють та відчай. Лише нещодавно місцеві так схвально відзивалися про неї, дякували за давню послугу. А що зараз? Як би вони відреагували, якби побачили славнозвісну Аріадну Форейн зараз — таку байдужу та спокійну?

Так і не знайшовши, що сказати, я розвернулася та попрямувала до виходу. Рейхард мені щось крикнув навздогін — та я не почула. Мене переповнювали емоції, які необхідно було кудись подіти. І навіть була ідея, куди саме.

Вийшла надвір і озирнулася. Необхідна людина знайшлася доволі швидко. Навіть одягнена цього разу.

— Мені потрібен спаринг, — сказала замість привітань. — Без зброї.

— Що?

— Вельмишановний пане Шольц, будьте так ласкаві та станьте моїм партнером у двобої.

Чезаре оглянувся з Адамом. Вочевидь вони якось спілкувались за допомогою міміки, та в мене не було бажання розшифровувати їх коди. І хрін з тим, що я, можливо, зіпсувала їм побачення. Нехай потерплять — я не стала ставати на заваді їхнього кохання, тож вони мені винні. Невелике тренування — то найменше, чим вони можуть віддячити.

— Добре. Ходімо.

Та чекати до моменту, поки ми дійдемо я не збиралася — той час рушила на чоловіка. Без зайвих думок, зволікань та поступок. Без побоювань скривдити.

Перший удар ногою у бік його грудної клітини. Та Чезаре встиг ухилитися, як і Адам — відійти подалі.

— Щось трапилося? — запитав він в той час, як я вже зменшила дистанцію і розпочинаю серію ударів вже руками.

На диво, він встигав або блокувати удари, або ухилятися. Проте не наступав.

Думає, що у справжньому двобої мені не перемогти?

Виконую поворот корпусу, аби збільшити силу удару. Хоча б для наступного. І знову продовжую наступ.

Він починає відступати. І однаково не йде у наступ — лише захист. Навіть коли я притисла його до стінки. Останній рух ногою — і він перехоплює її, через що ледве не втрачаю рівновагу.

— Може краще я тебе вислухаю? Впевнений, що користі буде більше.

Я висмикую ногу з його захвату без жодних зусиль і намагаюся відновити дихання.

— Тебе хтось скривдив?

Глибоко зітхаю та йду без жодних пояснень. Просто розвернулася та пішла світ за очі.

Ще чужим людям душу не розкривала. А не забагато він хоче? «Може краще я вислухаю?» Бачте, який увесь праведний. І з драконом сам порається, і людей захищає, і всі його люблять. Прямо той самий син маминої подруги. Тьфу! Єдиний недолік — то гомосексуальність. І те, то лише з мого погляду. Для чоловіків цього світу то норма.

Та враз біля одного дерева я зупинилася. Адже в місті не побачила парочок чоловік-чоловік. Якщо мені траплялися люди у стосунках, то це була комбінація чоловік-жінка.

Але який то все має сенс? Навіть якщо він один такий серед свого оточення, то не відміняє масштабного піднесення герцога.

Зі злості вдарила дерево ногою — і в результаті постраждала сама. Нога боліла знатно.

— Та що б тебе джміль в цікаве місце вкусив! Щоб сучок поламався. Щоб кожного твого коханого рідня у тебе уводила! — кричала прокльони, тримаючись за бідну ногу та стрибаючи на другій.

— Це ти кому такі радості бажаєш? — герцогським голосом донеслося з-за спини.

Біль відійшов на другий план. Я опустила ногу на землю й повільно обернулася — за мною дійсно стояв Чезаре у всій його красі, спершись на дерево.

— Чому ти тут?

— А мав облишити у спокої? — Він відштовхнувся від кори та попрямував у мій бік.

— Так?

— І пані Амелія б не наробила ніяких дурниць?

— А мала?

Він зупинився навпроти мене. Настільки близько, що мені прийшлося закинути голову, щоб дивитися у ці безсоромні очі.

Очі! От ще один недолік. Сумнівний, але недолік — безсоромність.

А які переваги є в мене перед ним? Що не робитиме мене такою ж вже й жалюгідною на фоні цього чоловіка?

Я не знаю. Не можу згадати жодної свої переваги. Усі вважають мене посміховиськом. Навіть рідня, хоч і не всі кажуть про це вголос.

— Здається мені, що так, — ці слова Чезаре проговорює пошепки, трішки нахилив голову вперед. Відстань між нами ставала дедалі меншою... Небезпечно близько наші обличчя знаходилися один від одного.

— І що б, на вашу думку, я б могла скоїти?

В нього навіть вії довші і губи пухкіші на відміну від мене! От скотиняка. Хоча збрешу, якщо скажу, що в мене не виникає бажання торкнутися його обличчя. Так, тільки через цікавість. Бо тикати пальцем у вуста братів, аби дізнатися, які чоловічі губи на дотик, якось ніяково.

«А чіпати чужого коханця не ніяково?» — тяжким ляпасом вдарили власні принципи.

В мене дійсно був пунктик «не дивитися на чуже» у переліку моральних орієнтирів. Особливо після того, що я пережила на власному досвіду. Тож замість того, аби торкнутися його губ, як того й бажала, я витягнула руку. Щоб збільшити дистанцію між нами.

— Що там дракон?

— Га? — перепитав чоловік, чиї риси обличчя прийняли здивований вираз. — Який дракон?

— Той, що сьогодні пролітав околицями міста.

Чезаре спочатку застиг, обмірковуючи мої слова. Потім опустив погляд, почесав потилицю.

— Той дракон... Живий, здоровий. Як і зазвичай.

Якось надто спокійно реагує пан Шольц. Наче про старого знайомого розповідає, на якого увагу звертати не хоче. Але однозначно не як про загрозу, що тероризує його землі.

— Ви хоч прогнали його? Постраждалих немає? Бо Рейхард закинув мене на плече та відніс до матері, перш ніж я встигла дістатися дракона.

— Рейхард? Помічник пані Адріани?

— Так, він самий.

На обличчі чоловіка розквітла зовсім недоречна і абсолютно не зрозуміла мені посмішка.

— Треба буде йому подякувати! — випалив герцог врешті-реш.

— Що?

— ... За те, що не дав вам наблизитися до небезпеки, звісно ж!