8.1

Чим далі я йшла, тим більше вражалася. І пекарка з клієнтом були лише початком.

Коли тільки вийшла з тої крамниці і попрямувала вперед, наткнулася на суперечку чоловіка з сином.

— Казав же, неси ті дошки до кузні.

— Герцог сказав, що спершу треба допомогти вдові Марі.

— То герцог сказав правильно.

Потім йшла крізь площу, де грали діти. Нічого дивовижного, окрім того, у що вони грали.

Один хлопчик як закричав, що я ледве слиною не поперхнулася:

— Я Чезаре!

Інший у тон другові загаласував:

— Тоді я дракон!

Після чого між ними відбувся ігровий бій. І як не дивно, переміг саме герцог. Як же інакше.

І це лише кілька найяскравіших ситуацій. Й інші люди вдосталь у розмовах згадували свого пана, та жоден не сказав поганого слова. І це дуже злило, адже не може існувати настільки ідеальної людини!

Врешті-решт я не витримала і підійшла до одного ремісника.

— Невже ваш герцог справді такий хороший?

Старий навіть не замислюється і перепитує:

— Хороший? — гмикає, а потім відповідає: — Та ні. Скоріше нахабний і безрозсудний.

З цим я не могла посперечатися. Та однаково не зрозуміло, чому в очах своїх людей він такий чудовий пан. А точніше мені не вірилося, що він не проявив перед ними жодної негативної риси, яку можна засудити.

— А ще він впертий, прискіпливий, лайливий... Чоботар на його фоні цнотлива юна пані в плані лайки.

Тоді чому ж вони так його поважають?

— Проте якщо біда... — чоловік кивнув на замок, наче на його місці стояв сам герцог, — першим прийде він.

Гм... Тут було над чим подумати, адже мої уявлення про місцевого пана досі не співпадають з описами містян. Тож я подякувала і пішла далі. Та йшла не довго.

Бій дзвонів. Гучний, застережливий, лякаючий. Проте місцеві не стали губитися — заметушилися і почали розбігатися по домівках, закривати вікна та двері. Я ж лише вертіла головою та не розуміла, що відбувається. Допоки вчорашня неприємна знайома не вхопила мене за лікоть і не затягнула до своєї домівки.

Тітка Емілія спокійно зачинила двері на зсув й повернулася до своїх справ без жодних пояснень.

— Що відбувається? Про що сповіщає дзвін?

— Помовчи, га? Розумію, що нам боятися нема чого — герцог нас захистить, проте в мене сьогодні увесь день голова болить.

— Від чого він усіх захистить?

— Як «від чого»? Хіба ви всі приїхали не по дракона? Ото він й наближається.

Я ледве не впала — дякувати стільцю, що так вчасно опинився біля мене. Навіть не знаю, чому більше дивуватися: такій скорій появі дракона чи безтурботності місцевих, що свято вірять у герцога та захисні можливості своїх домівок.

— Ви... ви зараз не жартуєте?

Жінка невдоволено повернулася до мене обличчям, вперши руки в боки. Оглянула як останнього дурня — і лише тоді зітхнула, перш ніж пояснити:

— Загалом у драконі нічого небезпечного немає, якщо його не чіпати. Треба просто висидіти, поки він не полетить.

— А шкода, яку він завдає? Смерті невинних?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ніякі невинні люди не страждають. Худоба хіба що — але то дуже рідко. Усі ці чутки — то справа прийдешніх, що почали горлопанити, не розібравшись у ситуації.

— І вам не потрібна була допомога у боротьбі з драконом?

— А хіба півдничаннам потрібна допомога у порятунку від лісового ведмедя?

Невже вони сприймають чудовиська як звичайну лісову тварину, яку достатньо уникати? І вони не бояться його лише через те, що ніякої шкоди не сталося. Поки що.

— А якщо одного дня він все ж нападе на вас?

Жінка подивилася на мене поглядом, який мені чудово знайомий — так само дивиться мама, коли я не розумію очевидних речей.

— Чи можна назвати вбивцею людину, яка може вбити чисто гіпотетично? Якщо так, то кожного з нас можна назвати злочинцем попри повну відсутність скоєних злочинів.

Логіка у її словах є. Та однаково — ставитися так до чудовиська вкрай легковажно. Але є сенс сваритися з цього приводу, якщо кожна з нас врешті-решт лишиться зі своєю думкою?

Краще мені вийти та піти на допомогу герцогу та Адаму. Дуже доречно я й меч взяла з собою.