7.5

— Та що! Я можу оплатити свою покупку, — замотала головою й руками, роблячи крок назад.

— Та не бійся, не з’їм я тебе!

— Але... але мені нема куди діти коня, — я показала вуздечку Тайне у своїх руках.

— Ніхто твого коня й не вкраде. Заходь скоріше, поки я не розсердилася.

Грізний вигляд жінки змусив здатися під її тиском — я зайшла до пекарні. Такої теплої, оповитої духмяним запахом свіжоспеченого хліба... В мене одразу потекли слинки. Навіть дужче, ніж від споглядання на якогось напівоголеного красеня.

Не встигла навіть зрозуміти, як в моїх руках з’явилися три пиріжки. Тож, коли я підвела погляд на власницю, та вдоволено споглядала на мене, поставив руки на боки.

— Їж! — наказала жінка, чия посмішна стала ще ширшою. — Оцей з м’ясом, цей — з картоплею. А третій з малиною. Якщо цього не достатньо — дам ще.

— Пані, перепрошую! Напевно, ви мене не так зрозуміли. Я не безпритульна і не дитина. І я справді можу заплатити...

— Починай з пиріжка з м’ясом, — зовсім не звернула мої слова жінка, вихопив з моїх один з пиріжків і буквально впхнув мені його до рота. — І не переживай. Вважай це моїм вкладом у розвиток герцогства. Хоч пан і казав, що в разі необхідності зможе перекрити мої збитки за волонтерську роботу, та й я не бідна. Можу собі дозволити нагодувати худорляву дитину за власний кошт.

— Але я дійсно!...

— А тепер з картоплею!

Ця жінка й слова мені сказати не давала! Тільки я хотіла заговорити, як в мене в роті з’являлася нова здоба. Ледве встигала те все жувати.

Врятував мене від переїдання чоловік похилого віку з палицею в руках.

— Аніто, нумо, дай мені гречаного хліба.

— А чого так пізно?

— Ну отак. Не помітила баба, що хліб вдома скінчився.

— А сам поглянути зранку не міг? — бурчала жінка, заходячи за прилавок. Вона лише на мить повернулася до нас спиною, аби повернутися вже з необхідною буханкою.

— Міг, але теж не помітив, — зізнався дідусь, простягаючи їй горстку монет. —А ти що, знову дитину з вулиці виловила та запхала в неї все, що пхалося?

Тобто, я все ж не перша і не остання?

— Звичайно! — гордовито погодилася власниця. — Герцог ж казав: треба допомагати один одному. Особливо тим, хто цього потребує.

Їх розмова продовжилася, але я вже у сенс не вдавалася — почала мацати кишені. І що найобразливіше — вони були пусті. Тобто я забула взяти гроші!

І як бути? Бо дійсно виглядатиму наче якась знедолена... Не для того я з татового дома втікала, аби гордість у цій крамниці втрачати.

Думай, Амеліє, думай...

І на Тайне сумки немає! Дідько!

Коли я вже хотіла почати битися головою об стіну, згадала, що у вухах в мене є смарагдові сережки. І як же я зраділа цій новині!

Одразу ж потяглася їх знімати і простягнула жінці, що досі сперечалася з дідусем.

— Візьміть, будь ласка. Я гаманець вдома забула, тож розплатитися зараз можу лише так. Проте, якщо ви зможете зачекати...

— Дитино... — протягнув чоловік.

— А ну прибери! Я казала, що грошей з тебе не візьму!

— Аніто, то давай я за неї розрахуюся?

— Ще один! Ти за хліб розплатився? Розплатився! То й шуруй звідси. А дитину нагодувати й я в змозі.

— І все ж...

— Заспокойся, тобі кажу! Краще прибережи гроші для іншого разу.

Сором оповив мене ще дужче... Дідусь хотів за мене розрахуватися! Не якийсь знатний пан, а звичайний простолюдин! Хто з аристократів дізнається — засміють. І репутацію свої взагалі ніколи не відмию.

— Ні. Так не можна.

— Чому ж?

— Бо я не жебрачка. Якщо не можете взяти гроші, тоді візьміть хоч це.

Пекарка і дідусь оглянули мене серйозним поглядом, яким зазвичай оглядають дитину перед покаранням. А потім засміялися. Щиро, весело, без злої думки. Через що мої вуха почали палати.

— Тут жебраків бути й не може, — пояснила жінка, витираючи сльози сміху. — Дякувати герцогу, ніхто ні в чому не має вкрай необхідної потреби.

— А хіба північ — не сурові краї?

— Точно не місцева, — підсумував дідусь, вказуючи кивком на мене.

— То з першого погляду зрозуміло. В нас таких худорлявих давно немає.

— До речі, дитино, чия ти та звідки?

— Амелія Розенталь, гостя пана Чезаре.

І пекарка, і її клієнт враз змовкли. Перекинулися поглядами.

— А чи не та Розенталь, що донька пані Форейн? — уточнив дідусь стиха.

З’явилося відчуття, що я сказала те, чого не мала казати. Та відступати вже пізно.

— Пані Аріадна — моя мати.

Знову тиша... Напружена, важка... Та, яку я терпіти не можу.

— Тоді передай щиру подяку своїй матері, — без жодної усмішки попросила пекарка.

— Подяку? За що?

— Осінь в нас була вкрай важкою. Сезон дощів не був новизною, проте такої повені ніхто не очікував, — пояснив чоловік. — Якби не пані, то моєї жінки тоді б не стало. І більшості інших наших близьких.

Мама? Врятувала когось?

Ні, я знаю, що вона сильна і має посаду не просто так, але чути від когось подяку за те, що вона дійсно когось врятувала... для мене це нонсенс.

Рівень незручності ріс, тож я вирішила повернутися до нагального питання:

— Може все ж візьмете? — запитала, знову простягаючи сережки до жінки.

— Дитино, — жінка тяжко зітхнула, — ти хоч знаєш, скільки коштують ці сережки?

— Приблизно...

— За них можна всю мою крамницю купити. Тож я не можу взяти це як плату за три нещасних пиріжка.

Я на хвильку задумалася, адже жінці дійсно може буде ніяково брати таку велику суму. Я б теж за шматок хліба відмовилася брати прикраси.

— А якщо я завтра повернуся?

— Повернешся.

— І заплачу?

— Заплатиш.

— Обіцяєте не прогнати мене?

— А відколи я дітей проганяю?

Жінка лагідно посміхнулася. Чоловік теж. І споглядаючи на ц картину не втрималася вже я.