7.4

Я сіла, потираючи очі. Потім поглянула вперед, потім — навкруги. Кімната була незнайома, та врешті згадала, де знаходилася.

Позіхнув, встала з ліжка і попрямувала до віконечка. Сонечко, безхмарне небо, зелена трава... Чудовий день, аби дослідити ці землі: погуляти, поговорити з людьми, підслухати цікаві плітки.

«Та для початку було б непогано поснідати» — варто було тільки подумати про це, як у двері постукали. Вже за мить на порозі стояла літня жіночка з тацею в руках.

— Доброго ранку, пані Амеліє! Всі вже поснідали, тож мені наказали принести їжу вам у кімнату.

Почувши подяку, гостя поклала принесене на тумбочку та поквапилася піти. Наче я її їсти збиралася, якщо вона вчасно не піде.

Що ж казати — дивні тут люди живуть. Нема що й думати, поки не познайомлюся з їх культурою ближче. Може й про місцеперебування дракона дізнаюся.

Тож, покидала кімнату я у піднесеному настрої з мечем на поясі. А коли вийшла з замку, не перетнувшись з жодною перешкодою — взагалі відчула себе великим шпигуном: ніхто його не бачить, ніхто не чує, зате сам обізнаний з усіх справ.

Проте у подвір’ї дещо змусило мене зупинитися. А точніше дехто.

— Знову ти зранку нічого не їв! — сварила герцога його няня.

— Та я взяв з собою перекус!

— Ти й сам маєш зрозуміти, які можуть бути наслідки твого голоду.

— Та не перебільшуйте! Тим паче, Адам піде зі мною. Тож буде кому мене контролювати. Заспокойтеся. Я ж не відправляюся кудись далеко-далеко. Це лише легка вилазка, стандартне полювання. Нічого небезпечного.

— Знаю я ваші «вилазки», — жінка невдоволено підібгала губи й склала руки на грудях.

Вона однозначно не втрачала надії, що герцог передумає. Проте чоловіка її слова не переконали і він чмокнув її в лоба, перш ніж залізти на коня.

— До вечора повернемося, — сповістив Чезаре, рушаючи вперед і спонукаючи мій мозок швидко змінити першочерговий план.

На щастя, стайню я знайшла без жодної допомоги. І Тайне точно була рада мене бачити, якщо брати до уваги її гучні вигуки та нетерплячі рухи.

Вивів кобилу, забралася їй на спину і вже збиралася рушити. Та зрозуміла дещо важливе — герцога видно не було ніде. А їхати навмання — ідея погана. Як мінімум можна даремно згаяти час, хоча дуже вірогідно загубитися та нажити собі пригоди на дупу.

Оскільки пригод мені й так більше, ніж достатньо, ми з Тайне вирішили діяти за моїм першочерговим планом — тобто розвідати околиці. При чому почати ми вирішили з базару, де вчора я вже мала змогу вислухати про себе та подібних мені вдосталь неприємних речей. Та вислуховувати про себе для мене не в новизну, тож і зволікати було нема за що. Неприємно, звичайно, але не критично. Хоча місце вчорашньої сутички я про всяк випадок об’їхала.

Повільним темпом пересувалася дорогою верхи, поки в якийсь момент не стало ніяково. Увесь цей час крім мене на коні ніхто не їхав. Тож відтоді Тайне помірно йшла поряд.

Усе збудження від розслідування поступово спало, лишивши місце повільному спостереженню.

Не було нічого не звичного: діти бігали по вимощеній дорозі, батьки кричали їм застереження, продавці торгувалися з покупцями. Хіба що чимало пар дивували: жінки йшли з чоловіками, бабусі — з дідусями. Чуттєві погляди, ніжні доторки, лагідні обговорення... Дехто, звичайно, сперечався, але це норма серед членів сім’ї та друзів.

Це так сильно відрізнялося від мого світу, від звичних норм суспільства, але відчувалося настільки природно. Наче я потрапила у сон або казку, де так було завжди.

— Дівчино, не бажаєте запашних пиріжків з малиною? Тільки-тільки спекла, — звернулася до мене жіночка віком як моя матінка. Я навіть не одразу зрозуміла, що казала вона до мене. — Так, так. Зовсім худа, наче й не місцева.

Я зніяковіло посміхнулася жінці, після чого нарешті наблизилася.

— Чи дійсно не місцева?

І от як бути? Якщо скажу правду, може знову виникнути суперечка та підозри, а брехати не хочу. Тим паче, вона не здається поганою.

— Ай то й грець з тим! Своя, не своя — дітей чужих не буває. Заходь до моєї крамниці. Навіть грошей з тебе не візьму.

Невже я виглядаю настільки печально та молодо?