7.3

І так вже незабаром ми опинилися в замку герцога, що зустрів нас усміхненими працівниками. Здебільшого похилого віку, що було дещо незвичним.

— Вітаємо, шановні гості! Сподіваюся, дорога була не надто складною.

Доброзичлива жіночка стояла попереду інших і першою зробила кроки нам на зустріч. І саме її Чезаре поквапився обійняти, злізши з коня.

Жінка ж не засоромилася — лише погладила його по спині, виказуючи близькі стосунки з володарем. Та враховуючи інформацію, почуту від Адама зовсім нещодавно, його матір’ю вона бути не могла. Тож наважуся припустити, що це його нянечка. Хоча однаково не очікувала таку сентиментальність від цього чоловіка. Надто жива реакція для такого, як він... Та якщо так подумати, це не вперше, коли його дії відрізняються від моїх очікувань. Чим далі — тим менше його вчинки співпадають з образом, вибудованим в моїй голові.

Напевно, було надто нахабним вважати, що я знаю таких, як він. Врешті-решт, життя цілком може відрізнятися від фантазій та книжкових кліше. На те воно й життя.

— Як бачу, ви з Адамом цілком неушкоджені та в гарному гуморі.

— Так, мамо, все чудово, — погодився командир герцогського війська, наслідуючи приклад володаря цих земель.

— І не соромно вам ластитися до мене наче малі хлопчиська при стількох свідках, тим паче через гостями?

— Ані трохи!

Ця сцена перед очима... В мене не було слів, аби це описати. З кожною миттю контраст між поведінкою місцевих та моїм власним досвідом вибивав землю в мене з-під ніг... Якщо б я так звернулася бодай до однієї нянечки або когось з працівників маминого маєтку — була б бита тільки так. А в татовому домі мені б покликали лікаря й поміркували щодо здачі мене до відповідного місця, де зазвичай перебувають душевно хворі.

Та мене й так вважають ненормальною через надмірну фамільярність, але така близькість... збрешу, якщо скажу, що не заздрю.

Ані мама, ані батько, ані брати ніколи не зустрічають мене з такою з ласкою. Награністю — так, осудом — однозначно, а от щирістю та відвертою тугою через тривалу розлуку — ні.

Та навіть зараз ця картина не чіпала нікого з «приїжджих», окрім мене. Дехто навіть не нехтував зневажливими поглядами. Та цім трьом було однаково на чужу думку.

— Добре, добре, хлопці. Досить. Треба ще гостей розмістити.

— Як накажете, пані, — обидва чоловіки грайливо вклонилися й розбіглися хто куди.

— Генерал Форейн, — звернулася жінка до матері, враз повернув собі серйозність та офіційність, — для ваших людей уже підготували східне крило. Коней теж зараз заберуть до стаєнь.

Лаконічно подякував, мама злізла з її кобили Мері та почала розвантажувати вірну супутницю. Решта воїнів послідували її прикладу. І лише я застигла, мовчки спостерігаючи за всіма — і не за ким конкретним. Лише коли мати Адама звернулася до мене, вийшла з цього трансу.

— Щось не так, пані Амеліє?

З близька й дійсно можна було помітити схожість між ними. Спільні риси доволі чітко проглядалися, зокрема форма обличчя, носа та вух.

— Все добре, — похитала головою та нарешті звільнила спину Тайне від своєї ваги. — Не підкажете, де стайня? Бо я, певно, прослухала.

— Лишайте коня тут. Конюхи самі відведуть цю красуню до стайні та приведуть до ладу.

Не дуже хотілося довіряти свою подругу незнайомим людям, та втома давала про себе знати. Тож неохоче, але я погодилася — забрала свій рюкзак та попрямувала за жінкою коридорами замка.

Не те, аби я вглядалася, та шлях до кімнати пройшов наче в гіпнозі. Голова була надто важка попри відсутність думок.

— Бідна дівчинка! Безсовісні, взагалі спочину не давали, напевно. Он як носом клює, — буботіла стишено жінка попереду. Та розмовляти на цю тему мені не дуже хотілося. Варто було злізти з Тайне, як втома накрила наче хвиля. А до цього я її майже не відчувала.

Й далі все відбувалося наче в тумані. Єдине, що мало значення... що я змогла усвідомите — то це момент, коли голова торкнулася подушки. Очі закрилися всього на хвильку, а розтулити їх було чимось нереальним. Навіть чиєсь запрошення на вечерю не змусило мене підірватися. Допоки промінь східного сонця не вдарив мені в око. Та спочатку я намагалася ігнорувати і його — та він відображався у дзеркалі і однаково знаходив шлях мене розбудити.