7.2

Герцог безтурботно крокував у сторону свого коня, зціпивши руки за головою і розвівши лікті. Наче на курорті лежить та на сонечку засмагає, а не майже тиждень в дорозі перебуває...

Та напевно треба буде йому подякувати... Якось пізніше, не зараз.

— Рушимо далі, — скомандував володар цих земель, після чого взяв на себе командування загоном.

І вже незабаром ми прибули у містечко, а точніше проходили повз базар. І не скажу, що люди виглядали наляканими, занепокоєними чи невиспаними. Наче й не вони страждають від нападів дракона...

— Щось тут не сходиться, — прошепотіла собі під ніс, чим привернула увагу піксі, що сидів на моєму плечі.

— І що ж тебе не влаштовує? — зі нудьгою запитав Орті, розглядаючи свої нігті.

— Це все дивно... Треба буде поспілкуватися з місцевими.

— Та що вже не так, га?! — роздратування через мою відповідь змусило його відірватися. — Чарів наче ніяких не відчуваю. То що тебе непокоїть?

Гм… Піксі боїться герцога, а моє передчуття волає. Чомусь у мене є впевненість у тому, що володар цих місць має пряме відношення до всіх логічних невідповідностей. Тож, ділитися занепокоєнням з Орті може бути ризиково.

— Думки вголос. Не звертай уваги.

— Ну Амелія! Розкажи!

— І як вам наш дім? — перебив капризування піксі Адам. Що на диво надто безшумно та непомітно встиг підкрастися.

Можливо, варто спробувати допитати командира? Та якщо він причетний до справ герцога, я можу видати себе.

— Неймовірні краєвиди і метушливі люди.

— Так, місцеві доволі веселі та активні, — разом з цими словами на його обличчі розквітла лагідна посмішка, наче він згадав щось приємне з далекого минулого.

Спробувати щось допитатися чи ні?... Дідько, це може бути дуже ризиковано! А якщо він дійсно про щось прямо побовтається або зробить мене свідком чогось кримінального? Мене ж просто вб’ють! А я надто молода, аби помирати.

— Ваша сім’я тако ж тут?

— Ми з герцогом друзі дитинства. Моя мати була його нянькою, тож як і пан Шольц, моє дитинство пройшло у цих землях.

— Он як...

— Так, ми навіть більшість часу вважали себе братами, — в цей момент чоловік розсміявся. — Так сталося, що мати Чезаре померла під час пологів, тож він прийняв мою мати за свою матінку.

— А тато герцога?

— Що ж... минулий герцог і раніше був не надто емоційним, а коли померла його дружина...

— Прийміть мої співчуття щодо минулого герцога.

— О ні-ні, пані! Я, напевно, ввів вас в оману. З минулим герцогом все добре. Він вже кілька років як вийшов на заслужену пенсі, облишивши всі справи на сина.

Стало ніяково... Але ця мовчазна тиша... А що ще я могла подумати?

Ох уж ці чоловіки!

— Слухай, а то не Адам часом? — спитала літня жінка до дідуся, що стояв поряд.

— А й дійсно! А попереду наш пан! — погодився її співрозмовник.

Жінка хлопнула долонями, взяла кошичок і побігла в нашу сторону.

— Адаме! Хлопчику мій! Нарешті ви тут.

Чоловік посміхнувся їй, зупинив коня і зістрибнув, ловлячи в обійми бабусю, що хутенько добігла до нього.

— З вами все добре? Як пройшло відрядження?

Я зупинила Тайне та також зістрибнула, порівнявшись з ними.

— Все добре тітко Еміліє. Усі живі, всі здорові.

— Вас ніхто не кривдив? Бо мало того, що приїхали ті південці до нас, то ще й галасу підняли. Мовляв, дракона побачили! Ну побачили — то й що? Кричати потрібно та зубочистки свої діставати.

Очі Адама вмить розширилися і він поквапився закрити рота жінці. А вже начепив зніяковілу посмішку, він звернувся до мене:

— А це пані Амелія Розенталь, тітко Еміліє. Південна панянка.

Жінка лише в ту мить помітила мене і гучно проковтнула слину. Та розгубленість її тривала рівно мить — вже швидко вона прибрала руку Адама і розвернулася до мене, поставив руки на боки.

— То он вони які, білоручки з Півдня?

Вона з моєю мамою випадково не родички? Бо забагато спільних рис у висловлюваннях.

Та замість виправдань я протягнула жінці долоні, що взагалі не відповідали білоручкам. Стараннями матері, шкіра на руках в мене була в мозолях та огрубіла. І жінка прикусила язика. Бо я дуже чудово побачила, що її руки значно менш пошарпані. Хто з нас більше на білоручку схожа — то це вона.

— Кхм-кхм... Давайте пізніше продовжимо розмову, тітко Еміліє. Після дороги ми всі стомилися. Та й гостей треба розподілити.

— До зустрічі, Адаме, — вже тихіше відповіла жінка, повертаючись до дідуся.

Вже потім я почула «Тому треба думати кому що ти кажеш!» від того самого дідуся.

— Ну що? Нумо наздоганяти?

Загалом, я дійсно дуже втомилася. Проте мене насторожили слова тітки Емілії щодо дракона, тож було б добре непомітно дізнатися думку й інших місцевих. Та це, напевно, краще зробити без свідків, що можуть в будь-який момент доповісти про мої дії.

— Так, поквапимося.