7.1

До володінь Шольців ми прибули лише на п’ятий день. Чим ближче ми були до гір — тим холоднішим ставав вітер. Втриматися на конях здавалося важким, та й самі тварини стомлювалися швидше.

Досягнувши найвищої точки, з якої відкривався неймовірний вид на замок Чезаре, я затамувала подих і вище підтягнула комір плаща, придбаного під час останнього привалу в поселенні неподалік.

Величний чорний замок з вузькими вікнами, метушливе містечко прямо під ним, безкраї луги... Це все наче й було звичним(не враховуючи невідповідну до літа погоду), але однаково викликало захоплення.

— Ласкаво просимо до наших володінь! — оголосив Чезаре, перш ніж рушити по крутому схилу наче останній божевільний.

Коли його кінь ледве не спіткнувся, моє серце впало в п’яти. Та на щастя цього разу пронесло і чоловік широко посміхнувся, окинувши нас безтурботним радісним поглядом зунизу.

— Років багато, а розуму як в хлоп’ятка, — прокоментував Адам, тяжко зітхнувши.

Командир герцогського війська спокійно та неквапливо рушив слідом, повівши усіх за собою. І коли останній член загону спустився, нагорі лишилася тільки я, що міцно вчепилася у повідець Тайне.

— Спускайся, Амеліє! — наказала матінка, через що я знову звернула увагу на висоту.

Голова запаморочилася, руки спітніли, а дихати стало важко. Тож я заплющила очі, аби заспокоїтися. Не те, що б дуже допомогло, принаймні більше від цього боятися я не стала.

— З вами все добро? — запитали голосом Рейхарда. Але очі розплющити, аби перевірити, я не наважилася.

— Все добре, йдіть вперед. Я вас пізніше наздожену.

Знизу долинули якісь перешіптування, але розібрати щось конкретне в мене не виходило. Тільки пальці та ноги міцніше стиснула.

При чому здавалося: по деревам лажу, з вікон стрибаю, а гори боюся! Хоча на це є одне пояснення — з дерев, вікон та дахів я ще не падала так, що ледве не розбилася. А от з гори — ще й як. Навіть ногу та руку тоді поламала.

Справа була давня... Мені років одинадцять було, коли я тоді обом братам за щось помстилася. І того разу вони вирішили не терпіти, а дати відсіч. Та правильніше це було б назвати втечею.

Що саме я накоїла — не пам’ятаю, проте вони цілий тиждень мене ігнорували, а потім рушили «на прогулянку» до полонини неподалік маминого дому. Я рушила за ними.

В результаті на одному дуже-дуже крутому схилі, на який брати безперешкодно піднялися, я навернулася, не досягнув найвищої точки. Мені кроків п’ять лишилося чи що... Коротше, покотилась кубарем — дивно, що шию не зламала.

Октавіан та Бастіан потім довго вибачалися, але я батькам їх не здала. Бо в першу чергу себе вважала винною.

Та мама про мій страх не знала... або робила вигляд, що не знає. Та маємо те, що маємо: я не в змозі поворухнутися, щоб спуститися вниз. Інакше зостраху помру скоріше, ніж впаду з Тайне та зіграю роль перекотиполя.

І саме в ту мить, коли мені вже почало здаватися, що от-от втрачу свідомість, хтось сів позаду мене і міцно притис мене до себе однією рукою.

— Тримайся, — тихим шепотом торкнулася мого вуха, перш ніж я відчула, як Тайне рушила вниз.

— Ні-ні-ні! — заверещала, повернув голову вбік і ще дужче зажмурив очі. —Облиш мене! Негайно!

А потім ще кілька скриків — і ми вже були в низовині. Той самий хтось навіть встиг злізти, перш ніж я наважилася розплющити одне око.

Напевно, не важко було здогадатися, хто був такий нахабний...