Розділ сьомий

До володінь Шольців ми прибули лише на п’ятий день. Чим ближче ми були до гір — тим холоднішим ставав вітер. Втриматися на конях здавалося важким, та й самі тварини стомлювалися швидше.

Досягнувши найвищої точки, з якої відкривався неймовірний краєвид на замок Чезаре, я затамувала подих і вище підтягнула комір плаща. Придбаного, до речі, під час останнього привалу в поселенні неподалік.

Величний чорний замок з вузькими вікнами, метушливе містечко прямо під ним, безкраї луги... Це все наче й було звичним (не враховуючи невідповідну до літа погоду), але однаково викликало захоплення.

— Ласкаво просимо до наших володінь! — оголосив Чезаре, перш ніж рушити по крутому схилу, наче останній божевільний.

Коли його кінь ледве не спіткнувся, моє серце впало в п’яти. Та на щастя цього разу пронесло і чоловік широко посміхнувся, окинувши нас безтурботним радісним поглядом знизу вгору.

— Років багато, а розуму як в хлоп’ятка, — прокоментував Адам, тяжко зітхнувши.

Командир герцогського війська спокійно та неквапливо рушив слідом, повівши усіх за собою. І коли останній член загону спустився, нагорі лишилася тільки я, що міцно вчепилася у повідець Тайне.

— Спускайся, Амеліє! — наказала матінка, через що я знову звернула увагу на висоту.

Голова запаморочилася, руки спітніли, а дихати стало важко. Тож я заплющила очі, аби заспокоїтися. Не те, що б дуже допомогло, принаймні більше від цього боятися я не стала.

— З вами все добро? — запитали голосом Рейхарда. Але очі розплющити, аби перевірити, я не наважилася.

— Все добре, йдіть вперед. Я вас пізніше наздожену.

Знизу долинули якісь перешіптування, але розібрати щось конкретне в мене не виходило. Тільки пальці та ноги міцніше стиснула.

При чому здавалося: по деревам лажу, з вікон стрибаю, а гори боюся! Хоча на це є одне пояснення — з дерев, вікон та дахів я ще не падала так, що ледве не розбилася. А от з гори — ще й як. Навіть ногу та руку тоді поламала.

Справа була давня... Мені років одинадцять було, коли я тоді обом братам за щось помстилася. І того разу вони вирішили не терпіти, а дати відсіч. Та правильніше це було б назвати втечею.

Що саме я накоїла — не пам’ятаю, проте вони цілий тиждень мене ігнорували, а потім рушили «на прогулянку» до полонини неподалік маминого дому. Я рушила за ними.

В результаті на одному дуже-дуже крутому схилі, на який брати безперешкодно піднялися, я навернулася, не досягнув найвищої точки. Мені кроків п’ять лишилося чи що... Коротше, покотилась кубарем — дивно, що шию не зламала.

Октавіан та Бастіан потім довго вибачалися, але я батькам їх не здала. Бо в першу чергу себе вважала винною.

Та мама про мій страх не знала... або робила вигляд, що не знає. Та маємо те, що маємо: я не в змозі поворухнутися, щоб спуститися вниз. Інакше зостраху помру скоріше, ніж впаду з Тайне та зіграю роль перекотиполя.

І саме в ту мить, коли мені вже почало здаватися, що от-от втрачу свідомість, хтось сів позаду мене і міцно притис мене до себе однією рукою.

— Тримайся, — тихим шепотом торкнулася мого вуха, перш ніж я відчула, як Тайне рушила вниз.

— Ні-ні-ні! — заверещала, повернув голову вбік і ще дужче зажмурив очі. —Облиш мене! Негайно!

А потім ще кілька скриків — і ми вже були в низовині. Той самий «хтось» навіть встиг злізти, перш ніж я наважилася розплющити одне око.

Напевно, не важко було здогадатися, хто був такий нахабний...

Герцог безтурботно крокував у сторону свого коня, зціпивши руки за головою і розвівши лікті. Наче на курорті лежить та на сонечку засмагає, а не майже тиждень в дорозі перебуває...

Та напевно треба буде йому подякувати... Якось пізніше, не зараз.

— Рушимо далі, — скомандував володар цих земель, після чого взяв на себе командування загоном.

І вже незабаром ми прибули у містечко, а точніше проходили повз базар. І не скажу, що люди виглядали наляканими, занепокоєними чи невиспаними. Наче й не вони страждають від нападів дракона...

— Щось тут не сходиться, — прошепотіла собі під ніс, чим привернула увагу піксі, що сидів на моєму плечі.

— І що ж тебе не влаштовує? — зі нудьгою запитав Орті, розглядаючи свої нігті.

— Це все дивно... Треба буде поспілкуватися з місцевими.

— Та що вже не так, га?! — роздратування через мою відповідь змусило його відірватися. — Чарів наче ніяких не відчуваю. То що тебе непокоїть?

Гм… Піксі боїться герцога, а моє передчуття волає. Чомусь у мене є впевненість у тому, що володар цих місць має пряме відношення до всіх логічних невідповідностей. Тож, ділитися занепокоєнням з Орті може бути ризиково.

— Думки вголос. Не звертай уваги.

— Ну Амелія! Розкажи!

— І як вам наш дім? — перебив капризування піксі Адам. Що на диво надто безшумно та непомітно встиг підкрастися.

Можливо, варто спробувати допитати командира? Та якщо він причетний до справ герцога, я можу видати себе.

— Неймовірні краєвиди і метушливі люди.

— Так, місцеві доволі веселі та активні, — разом з цими словами на його обличчі розквітла лагідна посмішка, наче він згадав щось приємне з далекого минулого.

Спробувати щось допитатися чи ні?... Дідько, це може бути дуже ризиковано! А якщо він дійсно про щось прямо побовтається або зробить мене свідком чогось кримінального? Мене ж просто вб’ють! А я надто молода, аби помирати.

— Ваша сім’я також тут?

— Ми з герцогом друзі дитинства. Моя мати була його нянькою, тож як і пан Шольц, моє дитинство пройшло у цих землях.

— Он як...

— Так, ми навіть більшість часу вважали себе братами, — в цей момент чоловік розсміявся. — Так сталося, що мати Чезаре померла під час пологів, тож він прийняв мою мати за свою матінку.

— А тато герцога?

— Що ж... минулий герцог і раніше був не надто емоційним, а коли померла його дружина...

— Прийміть мої співчуття щодо минулого герцога.