6.4

— Таке зазвичай напряму не питають.

— Та я все ж запитав.

— Я не зобов’язана відповідати.

— Як і я маю право очікувати вашої відповідь.

Я підібгала губи губи, в той час як чоловік зробив крок вперед, змусивши мене відступити. Наче трус, що втікає з поля бою. Проте настрою та бажання чинити опір та продовжувати суперечку в мене на диво не виникло.

— Добре, якщо так бажаєте, то ось відповідь: ні, ви не викликаєте в мене огиди чи відрази.

— Тоді... я подобаюся вам?

Від його питання я ледве не впала, спіткнувшись о свою ж ногу. Та й розпласталася вже, якби чоловік не притримав мене за плече, не зводячи пильного погляду з моїх очей.

— З... з чого б це? Не все ж «не огидне» автоматично відноситься до категорії «подобається».

Він продовжував тримати мене. Без натиску, але впевнено, рішуче... Та якби я мала бажання, з легкістю могла б звільнитися.

А чи є в мене те саме бажання?

— Ви маєте рацію, пані Амелія. Та моє питання лишається незмінним: мені вдається викликати у вас симпатію до моєї скромної персони?

Викликати... Викликати? В сенсі?

Насупивши брови, я все ж висмикнула руку та зробила два кроки назад. При цьому не розірвавши наш зоровий контакт.

— І яким же це чином ви намагалися її «викликати»?

Чоловік з посмішкою гмикнув та опустив погляд. Руки в мить потягнулися до кишень. І от — в мить з серйозного звабника Чезаре перетворився на безтурботного хлопчиська.

— Напевно, я поквапився, — підбив він підсумок скоріш для себе, аніж для мене, і розвернувся, попрямував у ту сторону, з якої й прийшов. — Гарної ночі, пані. На довго не раджу вам тут затримуватися.

І от він майже зник у тіні лісових дерев, як накопичена сміливість підштовхнула ляпнути повну маячню:

— І ви просто так підете?

Герцог спочатку застиг, а через плече кинув: «Навряд вам зараз потрібна моя компанія», і спокійно пішов своїм шляхом. Хоча мій погляд слідував за ним, поки він остаточно не зник у темряві, лишивши після себе лише незрозуміле збентеження та серце, що швидко билося. Моя серце, що не знало, куди дітися.

— Що це взагалі було?

— Люди, здається, називають це нахабністю, — прокоментував Орті в мене на плечі, знову ледве не довівши мене до серцевого нападу.

— Гей! Ти можеш з’являтися десь в іншому місці, а не на моєму плечі?

— Так не цікаво. Ти кумедно реагуєш.

— А взагалі, що ти тут робиш?

— Як «що»? Спостерігаю за тим, як чудовисько заманює наївну діву у свою пастку.

Зняла піксі з плеча й подивилася у безсоромні очі — ані натяку на жаль чи каяття. Навпаки — істота виглядала зацікавленою.

Ось хто дійсно нахабний...

— Не вигадуй того, чого немає, — сказала, тяжко зітхнув і вільною рукою прикрила очі. Непогана спроба зібратися з думками та вгамувати емоції, проте не скажу, аби зараз цей метод мені хоч трішки допоміг. — Герцог не чудовисько, а звичайна людина, а я далеко не слабка наївна діва. Якщо хто кого й може в пастку заманити — то це я герцога. І ніяк інакше. Та такої мети в мене немає, тож вгамуйся.

— Ех ви, люди! — вигукнув Орті, складаючи руки на грудях та заперечно махаючи головою. — Не бачите очевидного, через що самі й страждаєте...

От тільки від різноманітних істот нотації я не слухала... Мені людей вистачає.

— На добраніч! Я спати, —сповістила піксі, опустивши його на траву та попрямувавши у бік зникнення герцога.

— Гей! А мене?

— Сам якось доберешся. Сподіваюся, що ти шляхом знайдеш для себе цікавішу жертву для спостереження.

— Та чому ви, люди, такі невдячні?! Та хоча б повільніше йди! Гей, Амелія, ти мене чуєш? Озирнися хоча б!