6.3

— Вечері в компанії такої чудової пані було б достатньо.

Я не зрозуміла... Він що, фліртує з моєю мамою? Але ж він піксі, а вона людина! Ще й мати трьох дітей.

— Домовилися.

— Мамо!

— То куди ж поділися наші союзники?

— Ой, ну тут все просто — вони відправилися вперед, аби скоріше розбити табір.

— Тоді чому ж ми не помітили цього?

— В них є один цікавий артефакт, що допоміг їм приховати своє зникнення, — знову потис плечими Орті. — Та не переживайте, ніякої шкоди вам робити вони не планують. Тільки забезпечити більш комфортний привал.

— Гм... — задумливо протягнула мама. — Це ваші припущення або ж у вас є повна впевненість у ваших словах?

— Я знаю, про що кажу, пані. В силу певної домовленості з паном Чезаре я не можу розкрити усіх деталей, але за його гарні наміри ручаюся. Хоч і не зовсім підтримую способи досягнення цілей.

— Що ж... Тоді добре. Рушаємо далі. А тебе, Амеліє, прошу повернутися на своє місце. На щастя, твої переживання виявилися марними.

Я не знайшлася, що відповісти, тож просто кивнула і перемістилася в кінець строю.

— А ти не міг мене про це попередити, перш ніж я підняла галас? — запитала через кілька хвилин у піксі, що знов облаштувався на моєму плечі.

— І втратити таку чудову виставу? Нє, дівчинко, вибачай. Я тут лише заради розваг, а не допомоги.

От паскуда!

Решту дороги ми рухалися без зайвих балачок. В першу чергу мовчання я зберігала, аби не виставити себе ще більшою дурепою. Хоча чого брехати — я нею й була. Через це і почуття ніяковості та зайвості, наче я п’ята нога в худоби.

Так ближче до заходу сонця ми дісталися наступного пункту нашої подорожі, де й мали розбити табір. І північани дійсно були вже там з усім необхідним.

По прибуттю матінка одразу взяла герцога під руку й відвела для розмови у невідомому напрямку. Я ж в цей час зайнялася Тайне: напоїла її, нагодувала і в стайню відвела попри усі її невдоволення. Таким чином, звільнилася я вже коли зорі яскраво палахкотіли на нічному небі, а дехто з воїнів вже бачив третій сон.

Мене оповили сумніви: піти спати чи трішки прогулятися місцевістю. Та оскільки голова була сповнена бентежливих думок, я надала перевагу другому варіанту.

Повернулася до своєї палатки, взяла флягу та перекус — й вирушила на пошук місця, де зможу спокійно спостерігати за зорями. І як не дивно, ноги знову мене привели у гущавину лісу. Та надто далеко від поселення я однаково не йшла — хай як мене не переповнювала впевненість у своїх силах, всемогутньою мене назвати важко. Тож, ризикувати сенсу нема.

Облаштувавшись на невеличкому полі посеред лісу, лягла на свій плащ та затамувала подих... Тисячі, навіть мільйони крихітних іскорок споглядали на мене з далечини інших Галактик, миготіли у відповідь на мою цікавість та зберігали тишу. Замість них співав літній вітер та цикади.

Коли я побачила маленький миготливий вогник, то подумала, що заснула посеред лісу й уві сні до мене спустилася одна із зірок. Та підвівшись на ліктях помітила, що це зовсім не зірочка — це світлячок. І враз до нього приєдналися ще кілька його побратимів. Вони танцювали наді мною якийсь відомий лише їм танок. Казковий та яскравий.

Я посміхнулася та знову відкинулася на плащ, радіючи кожній миті свого перебування... мені подобалося моє життя попри усі непорозуміння та важкі стосунки з сім’єю. І мені подобалося бути собою в цю казкову мить.

Та цей момент, схожий на ласкавий сон, обірвав хрускіт гілки, на яку вочевидь наступили.

Рука образу ж намацала кинджал, прикріплений до поясу. Я затамувала подих в очікуванні наступного кроку незваного гостя. Та він якось не квапився нападати. Тож, навряд це якийсь звір.

З насторогою повернула голову й поглянула у сторону, звідки прозвучав хрускіт.

— Герцог? — перепитала, не вірячи власним очам.

— Добрий вечір, пані Амелія.

— Чому ви тут?

— А я не маю права тут знаходитися?

— Ні, я не в цьому сенсі, — відповіла, сідаючи на коліна та поправляючи одяг. Потім почала обтрушувати волосся, адже в ньому могло щось застрягти, поки я тут валялася. — Хіба ви не маєте спати? Адже нам зранку знов вирушати. Краще витратити цей час на відновлення, а не на нічні прогулянки.

— Хіба це не стосується і вас, пані Амелія? — моє ім’я він виокремив якимсь доволі дивним тоном, що змусив мене відчути жар в щоках.

— Я як раз збиралася іти. Можете влаштовуватися, оскільки ви вже тут, — я поспіхом підвелася, підбираючи свої речі. Лишатися тут після того, як помітила його присутність було надто бентежливо.

— Чому ви втікаєте? — пролунало за спиною, коли я направилася у протилежний від чоловіка бік. — Невже у вас мала бути тут зустріч, але ваш партнер не прийшов?

Я обернулася, не знаючи, що відповісти. Та герцог, що продовжував стояти у тіні дерева й не квапив. Він так само опирався о стовбур, склавши руки на грудях. І якби не кілька променів світла місяця, яким пощастило торкнутися його обличчя та тіла, чоловіка було б важко впізнати. Та чомусь в мене була впевненість, що я однаково його впізнала.

— Чому ви та усі ваші люди зникли?

— Хіба ви не казали, що не хочете зі мною перетинатися?

Мої долоньки враз спітніли, а жар в обличчі став ще дужчим. Допоміг охолодитися мені новий подув вітру та спогад про слова Адама.

Треба просто вибачитися, просто вибачитися...

Я ковтнула слину, відчувши як у горлі пересохло. Слова зовсім не хотіли злітати з моїх вуст, та врешті-решт мені вдалося змусити себе заговорити.

— Я перепрошую за свою дитячу істерику. Ви зовсім не заслуговували на ті слова. Мені дійсно прикро, що я образила вас.

— Та в той момент ви були щирі, — сказав чоловік, виходячи зі схованки та даруючи місяцю змогу повністю оповити його неймовірне тіло.

Чоловік зробив крок мені на зустріч. Потім ще один. А я не наважувалася поворухнутися.