6.2

— І кого ти шукаєш? — зацікавлений дитячий голос прозвучав з мого плеча.

Це був той самий піксі, про якого я встигла забути. Та як він опинився на моєму плечі — питання.

— Можливо.

— Те чудовисько?

— Що? В сенсі? Ти про кого?

Посмішка на обличчі маленької істоти стала ще дужче. І нагадувала посмішку чортяки.

Та й якщо згадати, піксі — істоти неоднозначні, безвідповідальні та підступні. То чи можна довіряти Орті?

— Ти ж і сама думаєш, що той чоловік, який мене вчора піймав, є справжнім чудовиськом. Хіба ні? Страшний такий, грізний, небезпечний. Чи ти вже закохалася, як він і планував?

— Хто там в кого закохався?!

— Гей, гей, гей, не кричи так! — попросив піксі, затуляючи вуха. — Хіба я не маю рацію?

— Я ніколи не покохаю такого як він!

— Але ти відчуваєш провину перед ним.

Я зняла істоту з мого плеча і наче кішка за шкварок тримала перед обличчям.

— Як давно ти тут і як багато встиг почути?

— Я? Підслуховував? — невинно запитала істота. — Аніврок! Я чесний піксі, а підслуховувати — то верх приниження.

— Проте ти підслуховував.

— Не підслуховував, а опинився в потрібний час в потрібному місті! — заперечив Орті. — Це зовсім різні речі. Тим паче, хіба я винен, що ви самі забули про мою присутність.

Я проковтнула слину від здогадки. Такої, через яку враз почервоніла.

— І вчора ти...

— ... був свідком того, як цей страшко обвів тебе навколо пальця? Так. А ти повелася — рада старатися.

— Як Чезаре міг мене провісти? Це ж я наговорила його усілякої гидоти.

— Бо він довів до цього. Якщо попросиш вибачення — пошкодуєш.

— Я, звичайно, чула, що піксі безсовісні, але не думала, що настільки.

— Та як ти смієш! — почав було Орті, але прикусив язика, поморщився наче від болю, а потім продовжив: — От згадаєш ще мої слова!

Після цього піксі розчинився у повітрі, наче його не було. Лишив він після себе лише сумніви, які я доволі швидко розігнала. Якщо маю провину — маю вибачитися. Та й не міг Чезаре мене обманути. Як йому б це вдалося?

— Гайда! — наказала Тайне, збільшивши швидкість, аби знайти герцога. Та навіть коли наздогнала матінку, що рушила в голові строю, чоловіка так і не побачила.

Та жінка була досі ображена на мене.

— Що? Збираєшся ще якимось моїм наказом знехтувати? Чи вже покидаєш нас, аби розпочати підготовку до весілля?

Чому вона така... така... Коротше, якщо щось надумала, змусити змінити думу майже нереально.

— Мені треба дати обітницю безшлюбності, аби ти перестала мене чіпляти з цього приводу?

— Та скоріше світ помре, аніж ти зробиш таке, тому не мели дурниць. Що сталося?

— Герцога ніде немає.

— Невже твій новий наречений вже зраджує тобі з якимось красенем?

— Мамо, це не смішно!

— А хто сміється? Я цілком серйозно.

— Ти точно його не бачила?

— Має бути десь серед загону. Запитай в командира його війська.

— Проблема у тому, що я й Адама ніде не знайшла. Ми з ним поговорили, потім він рушив вперед. Після цього його й слід зник.

Мама поглянула на мене і насупила брови.

— А це вже дивно. Рейхард!

Заступник Пані Генерала зрівнявся з матір’ю, аби почути наказ жінки.

— Так?

— Пошукай-но мені нашого герцога та його підлеглих.

— Добре, зачекайте кілька хвилин.

Рейхард сповільнився, поки зовсім не зник з нашого поля зору. Та вже хвилин з десять повернувся.

— Їх немає. Жодної людини герцога. І ніхто не бачив, як вони відходили.

— Дивно... — прокоментувала Аріадна Форейн і нарешті поглянула на мене серйозно, а не як на шкідливе дитя. — Ти казала, що останнім бачила Адама? Про що ви говорили?

Я вагалася, чи варто говорити їй про суть нашої розмови. Та якщо з ними дійсно щось трапилося, будь-яка деталь може мати значення.

— Вчора я добряче образила герцога, про що щиро пошкодувала. Він не заслужив таких жорстоких слів. Через що мене гризла провина. Тоді Адам порадив мені просто вибачитися перед герцогом. Після цих слів він рушив вперед — і більше я його не бачила.

Жінка замислилася. Та не схоже, щоб у неї були якісь здогадки.

— Це може бути той піксі, який вчора наклав на нас чари, — в якийсь момент видала жінка.

— Я не втратив розум, аби над ними глузувати, —донеслося з мого плеча, не на жарт налякавши і мене, і матінку. — Та й хіба можу я бути десь там, якщо я тут?

— Орті! Знову ти?

— А я й не зникав, — потис плечима піксі. — Я завжди там, де цікаво. А цікава наразі лише ти. Ще не бачив, аби ще хтось так часто потрапляв у різноманітні ситуації. Тож, мені цікаво, що ще з тобою трапиться та як ти з того всього виплутаєшся.

— Це... хто? — не без обережності запитала мама, кидаючи погляд з Орті на мене — і назад.

— Це? — запитала, беручи істоту за шкварок та простягаючи жінці на зустріч. — Піксі.

— Орті! — простягнув він руку для знайомства. Та мама не лишилася осторонь — простягла йому вказівний палець, який він потис.

— Будемо знайомі.

— То це з вас вилізла Амелія?

Від питання піксі Рейхард поперхнувся слиною, а я ледве не випустила істоту. Мати ж ніяк не показала здивування чи зніяковіння.

— Так, я народила цю дівчинку.

— У вас гарно вийшло.

Або я щось не розумію, або в піксі такі звичаї. Проте тон його вказував, що Орті намагався зробити комплімент.

— Діти в мене дійсно гарні вийшли, — кивком погодилася жінка. — Тож, пан Орті...

— Просто Орті.

— Добре. Тож, чи не могли б ви підказати, куди поділося північне військо?

Я ледве не впала з Тайне...

Як в них так природно будується діалог? Ще й якщо він відповість, це буде щось вкрай неочікувано.

— Амеліє, тримай мене рівно! — озвалася істота невдоволено, перш ніж знову змінити тон на кокетливо-улесливий. — А як же не відповісти такій неймовірній жінці? Тим паче, якщо я знаю відповідь на це питання. Але мені потрібна плата.