6.1

~Амелія~

Ранок, на відміну від сну, настав доволі швидко. Тож, усю ніч я мучилася від провини і безлічі думок, так і не зумів стулити очі. А от Чезаре виглядав доволі задоволеним і бадьорим, що не могло не бісити. І взагалі поведінка його не видала, що між нами сталася сутичка — спокійно привітався, дружньо усміхнувся і впевнено пішов по своїх справах.

Коли Тайне ткнула мене в бік, привертаючи увагу та вимагаючи ласку, я тяжко зітхнула і почала пестити нахабницю. Та коли мама пройшла повз, я покинула вірну подругу та попрямувала за Пані Генералом.

— Мені треба поговорити з тобою.

— І про що ж? Про те, що люди бачили, як ти покидала палатку герцога пізно вночі? Мені починати організацію весілля, поки й він не покинув тебе заради якогось чоловіка?

Я зупинилася, не вірячи у почуте... Вона не могла підняти цю тему при тому, що ми зараз не на одинці. Не могла... Не могла ж? Мама могла шуткувати, але ніколи не починала з цього розмову і взагалі не чіпала цю тему першою.

— Що?

Жінка зупинилася, повернулася до мене обличчям і нарешті наблизилася, зменшуючи гучність голосу до шепоту.

— А яка тоді твоя мета? Ти хотіла привернути увагу чоловіка? Ти це зробила. Не посоромилася ані знехтувати моєю забороною у методах, ані забити на правила пристойності. І це твоє право.

— Ти мене зараз засуджуєш?

— Я? Ні. Адже навіть не було сенсу сподіватися, що ти дійсно вирушаєш зі мною, аби допомогти. Аби врятувати людей...

Її слова були наче розбитим дзеркалом, на яке я наступила босими ногами. І я не могла сказати і слова всупереч, адже зі сторони воно дійсно виглядало так, як вона казала. І це все чудово накладається на мої слова. Проте я не цього добивалася. І тоді я дійсно хотіла допомогти, відвернувши увагу піксі на себе.

— Тільки плакати не потрібно, Амелія. Мені треба виконувати свої обов’язки. Проте єдине, що попрошу, то це сповістити, коли вирушиш до маєтку герцога, аби розпочати підготовку до весілля. Поки ти тут, я відповідаю за тебе. А зараз мені час.

Жінка пішла далі, облишивши мене посеред загону, що збирався у далеку путь. Вона вела себе наче я якийсь бридкий тарган, що лише доставляв зайвого клопоту.

І враз я знову помітила герцога, що мовчки спостерігав за мною. А дозволити собі показати ще більше слабкості перед ним не могла — поквапилася зтерти сльози з щік та вгамувати емоції. Та думки постійно поверталися до розмови з матір’ю, що б я не робила.

— У вас все добре? — в якийсь момент запитав Адам Бланка, навмисно відстаючи від загону.

Через те, що я була замикаючою, людей біля нас майже не було. Це мало стати чудовою нагодою зблизитися з ним, та цього разу моє серце не починало калатати мов скажене від його голосу та присутності. Зараз для мене він нічим не відрізнявся від безлічі інших побратимів.

— Так, — відповіла, вичавлюючи з себе дружню посмішку. — Все чудово. Просто... Не виспалася, не звертайте уваги.

— Справа у герцогу?

При згадці мого ворога, перед яким я тепер відчуваю провину, серце пропустило удар і наче впало кудись у шлунок...

— З чого такі висновки?

— Ви не перша, хто має до нього теплі почуття. Проте повірте мені, його давньому другу, що до вас він каже щиро.

Я знову скоса оглянула командира герцогського війська. І вигляд у нього був серйозний.

— Чому ви думаєте, що я маю до нього теплі почуття?

— А хіба це не так?

Перш ніж відповісти, я добряче обміркувала його питання, прислухаючись до почуттів.

— Я сказала йому дещо, що могло його образити. І через це жалкую. Хоча не тільки в ньому причина мого настрою. Дехто інший не так розтлумачив мої дії, оскільки вони відрізнялися від початкових намірів.

— Тоді чому ви просто но вибачитеся перед герцогом і не поясните свою позицію тому «декому»?

— Вам хтось казав, що ви доволі наївний? На жаль, життя не таке просте.

— А ви намагалися піти простим шляхом? Доволі часто люди самі ускладнюють ситуацію, яку могли вирішити прості та щирі слова.

Я знову з недовірою оглянула Адама. Та в ньому не проглядалося жодної ознаку сумніву чи жарту. Він був відвертим. Надто відвертим.

— Я подумаю над вашими словами. Дякую.

— Звертайтеся, якщо потрібна буде моя допомога, — сказав чоловік і подарував лагідну посмішку, перш ніж збільшити швидкість.

І тоді я знову задумалася. Адже дійсно: я навіть не спробувала, хоча мала. Залагодження провини майже завжди має починатися з визнання та вибачень.

Та тільки де мені його шукати? З ранку він постійно маячив перед очима, хоча розмов між нами не було, а зараз його взагалі не видно.

І що робити? Запитати в Адама, оскільки він вже запропонував свою допомогу за потреби?

Та не буду я виглядати надто дурною?

Хоча, чи можливо виглядати більш безглуздо, ніж зараз? Хіба мені є, що втрачати?