5.4

Тож, непомітно для усього загону я спочатку сповільнилася, а потім і взагалі зістрибнула з Тайне.

Кобила невдоволено задмухала, але я підбадьорливо поплескала по її боку, аби вона рушила вслід за іншими.

Таким чином вже незабаром я лишилася однісінька посеред дороги з печивом в руці. Лишилося тільки виманити піксі та запропонувати смаколик в обмін за відміну гейсу.

Хоча постоявши так кілька хвилин у майже темряві, моя впевненість трішки вщухла. Проте я шлях на відступ сама ж собі й відрізала, відправивши Тайне.

Дурепа, що скажеш...

— Кись-кись-кись, — почав було, але згадала, що фейрі — то не кошеня, тож навряд спрацює. Та як же кликати їх тоді?

Вільною рукою почухала голову в районі скроні, аби н6е вдарити через незацікавленість. Хто ж мені винен, що нехтувала уроками по особливостям магічних створінь?

— Дурепа, — прошепотіла до себе.

І тільки зітхнула, як позаду почулося тихе шарудіння.

Обернулася — нікого. Принаймні, не побачила. Темрява — не найкращий друг пошуків.

Десь збоку почувся тихий сміх, наче дитячий.

Волосся стало дибки. Відчуття, наче у горор-роман потрапила. Але незважаючи на страх однаково повернулася обличчям до сторони, звідки долинув сміх.

— Боїшся мене? — з холодним вітром долинуло питання до вуха. Та інтонація була в голоса, наче ми діти, що у хованки граємо.

Тож, мій страх лише підбадьорить піксі і нічого в мене не вдасться.

— З чого б це? — максимально бадьоро відповіла, хоча руки трішки дрижчали. — Побрататися хочу.

— Побрататися? З людиною? — долинуло вже з іншої сторони.

— А ти не хочеш бути друзями? — запитала з такими нотками, наче образитися збираюся, якщо почую схвальну відповідь.

Піксі, що так і не з’явився переді мною, трішки помовчав, а потім доволі дружньо відповів:

— Чом би й ні? Друзів багато не буває!

Та зарано я почала радіти, адже вже за мить він додав:

— Станцюй для мене, моя нова подруго! Танцюй!

Разом з чарівними словами мене оповили крихітні іскорки, що забрали в мене можливість контролювати власне тіло. Ноги та руки ринулися у якомусь невідомому мені танку. Поступово рухи ставали все швидшими, голова починала паморочитися, м’язи — боліти. Та тіло лишалося непідвладним.

« Невже я на собі відчую термін «смерть від танцю» через бажання врятувати загін від витівок піксі?» — жахаюча думка виникла в голові.

Але в якусь мить я просто впала, відчуваючи контроль над власним тілом.

З побоюванням підвела погляд — переді мною стояв він. Серйозний, дещо злий і з вивернутою сорочкою.

Дідько! А чому я не здогадалася вивернути одяг, перш ніж зупинятися та розмовляти з піксі? Це ж найдієвіший захист від будь-яких фейрі та легких чар!

Дурепа...

— Чезаре? Чому ти тут?

— Те ж саме питання до тебе?

Прикусила язика, побачивши між пальцями чоловіка маленьку істоту, схожу на ляльку.

Поглянула в очі чоловіка, потім знову глянула на істоту.

— Це і є піксі? — запитала, не ходячи околицями.

— Пусти мене, чудовисько! — тоненьким дитячим голоском верещав бешкетник, махаючи всім тільцем. Та вибратись у нього все одно не виходило.

— Ага. Приймеш замість обручки? Якщо що, можу його в кільце зігнути.

Я поглянула на нещасного піксі, піксі — на мене. Після цього ми синхронно ковтнули грудку з горла і закричали «Не треба!». Винуватець же просто потис плечима, але маленького фейрі не відпустив.

— Як хочеш. Якщо що — кажи, — посміхнувся чоловік і простягнув мені руку, аби допомогти підвестися.

Я прийняла пропозицію і простягнула свою руку, відчуваючи жар у щоках. В той момент не можна було подумки не подякувати темряві вечора за можливість сховати збентеження.

Хай і гад, проте ввічливий. Можливо, я йому навіть пробачу те, що він увів у мене Адама. Але лише цього разу. Якщо він спробує в мене відбити мого наступного кандидата в чоловіки — посеред ночі перегризу йому горлянку.

— Дякую за допомогу, герцог. Але як вам вдалося піймати його?

— А що тут ловити? Якщо цей малий немає влади над тобою — перемогти його легка справа. Отак за шкірки вхопити — і справа зроблена.

— Не сказала б, пане Шольце...

— Та я вас на ковбасу пущу! — не вгамовувався піксі. —Відпусти, кому кажу!

— Секундочку, пані! —чоловік підвів вказівний палець вільної руки, після чого крутнувся на п’ятах, зробив пару кроків та щось зашепотів маленькому бешкетнику.

Попри не таку вже й велику відстань, їх розмову було взагалі не чутно. Збрешу, якщо скажу, що мені було не цікаво дізнатися, про що вони говорила, але я перекачувалася з п’ят на носочки, з носочків — на п’ята, й жодного кроку у їх сторону не робила. А коли вони... хоча правильніше сказати «Чезаре з піксі між пальцями»... повернулися, маленький фейрі висів як з водою у роті, а нахабний герцог ледве не сяяв самовпевненістю.

— Щось сталося?

— Орті більше не буде бешкетувати, — радісно повідомив Чезаре.

— Орті?

— Ім’я цього «велетня».

— І він так просто погодився? — підозри та невіра переповнювали мене, адже не може все буди аж настільки просто.

— Звичайно ж погодився! — Усмішка чоловіка стала ще ширшою, а піксі став ще похмурішим. — Ба більше —він стане членом нашої команди та допоможе здолати... прешкоди.

Що ж він йому такого сказав, що піксі таке пообіцяв?