5.2

Попри те, що вирушила я раніше та рухалася на початку швидше, вже за дві години ми з загоном вирівнялися. Навіть мама на диво мені нічого не сказала — мовчки рушила вперед, уникаючи моїх поглядів. На відміну від «пташки», через яку ми й посварилися. Ба більше — герцог щебетав з Адамом. Час від часу хтось з них сміявся, та розмови не вчухали ані на хвилину, хоча інколи до їх обговорень хтось приєднувався.

Я гмикала про себе та щоразу відверталася, аби вже незабаром знову подивитися на причину їх веселощів.

— Не похід, а якийсь цирк... — пробубоніла врешті-решт собі під ніс. І наче ніхто не мав почути, та й взагалі звернути увагу, на моє невдоволення, але дехто все ж звернув.

— І не кажіть, пані Амеліє! — підтримав мене чоловік ліворуч, хоч на обличчі його розташувалася посмішка.

Він глузував з мене чи як?

— Не ображайтеся, — звернувся він до мене, коли я ображено поглянула вперед і вже хотіла збільшити швидкість Тайне. — Просто ви доволі кумедна. Але присягаюся — я не кепкував!

Поглянула на чоловіка — підняті руки у жесті «Здаюся!», винуватий вираз обличчя... але ж очі! У них стрибав веселі вогники.

— Зробіть ласку: облиште мене, будь ласка! І без вас настрою немає.

— Як можна залишити таку красуню у спокої? З близька, а тим паче після невеличкого спостереження за вами, я зрозумів, що у вас зачепило нашого командира.

З недовірою окинула чоловіка поглядом, згадавши приналежність до чужого війська.

Цей воїн з людей Шольца, тож підпорядковується Адаму. Але хіба командир герцога міг з кимось обговорювати свої симпатії? Питання ще цікавіше: коли встиг, якщо дійсно робив це? Та й за його ранішньою поведінкою не схоже, щоб пан Бланка мав до мене теплі почуття.

— Ви мене дратуєте, —повідомляю чоловіку спокійно та щиро.

— Іан.

— Що?

— Мене звати Іан.

Я почесала лоба, не розуміючи, навіщо мені ця інформація.

— Вам ще не набридло знущатися з мене?

— За вами цікаво спостерігати, пані Розенталь, — відповідає, посміхаючись у всі свої тридцять два зуби.

— Вам спостерігати нема за ким?

Звичайно, у походах звичайні рядові рівні незалежно від віку, статі та титулів. Значення може мати лише приналежність до певного військового рангу. Проте ця фривольність чоловіка... Може вночі віддубасити його, поки ніхто не буде бачити?

Звучить цілком спокусливо. І якщо не лишити слідів, то навіть не буду нести за це відповідальність.

— У вас зараз кровожерливий вираз обличчя, — досі смішливим голосом повідомила моя майбутня жертва. — Про що ви таке цікаве думаєте?

— Про критичні дні, — відповіла спокійно, малюючи в уяві насичену барвисту картину майбутньої помсти.

— Це які такі дні? — тепер за інтонацією можна було зрозуміти, що в мене вийшло збити чоловіка з пантелику. Хоча я цього не планувала на початку.

Але якщо так подумати... Звідки він може знати про особливості жіночого тіла? Статевим вихованням у цьому світі не займаються.

— Не важливо, — відмахнулася та трішки додала ходу, аби збільшити між нами відстань та завершити цей вкрай неприємний діалог.

— Якщо вже почали, то договорюйте. Я ж тепер не вгамую свою цікавість, — чоловік знову зі мною порівнявся.

— Ваша цікавість — ваша проблема. Тож будьте ласкаві — долайте її самі.

— Але ж пані!

— Ні!

Наступні дві години цей Іан надував мені голову. Я навіть вже думала піддатися на вмовляння та влаштувати йому експрес-екскурс по жіночій фізіології, проте він настільки мене дратував, що моя впертість не дозволила мені подарувати таку ласку. А коли ми влаштували привал — втекла до матері, вмовив її на тренування. Наважитися перервати нас Іан не зміг. Тож відхльостана тренувальним мечем, я раділа відсутності чоловіка, що дзинчав під вухо й надував голову.

Але мама розмовляти зі мною не почала. Увесь час вона провела зі мною, не вимовивши жодного звуку.

Розпластавшись на траві виснажена, я спостерігала, як вітер хитав скроні дерев, у той час як жінка складала свої речі.

— Ми вже скоро вирушатимемо? — спитала, але навіть погляду у відповідь не отримала.

І як мені взагалі вдалося вмовити її на тренування? Вона ж тоді просто мовчки взялася за тренувальну зброю та рушила на мене після мого прохання. Та й завершили ми, коли я лягла на землю.

А може це новий вид покарань? Такого вона мені раніше не влаштовувала.

— Ну мамо! То що трапилося? Що я такого зробила? Казала ж: нікого я не мацала. Твоя «пташка» повнісінький брехун. Навпаки — ті він мене до підлоги притискав. Напав без попередження та жодних пояснень, а потім ще й винною зробив. Невже ти йому більше довіряєш, аніж мені?

І знову жодної відповіді — жінка просто безшумно взяла свою торбинку та рушила у бік людей.

— Мамо! — вигукнула і аж підвелася. Та жінка навіть не озирнулася.