4.5

— Нема за що. Можете йти, — голос його звучав як крижана лють, проте погляд постійно був спрямований на герцога. — Нам з паном дещо треба обговорити.

Я прикусила щоку, аби не послати його у відповідь. Хоча ногою гучно топнула, на що чоловік не звернув жодної уваги — він продовжував пильно спостерігати за своїм паном.

Та врешті-решт я зітхнула та попрямувала назад. Мені треба обміркувати план, як відбити красунчика у мого ворога, поки вони не зійшлися.

При чому зробити це треба швидко і ретельно. Як підказує моя інтуїція, часу в мене обмаль. Моя доля от-от пристрасно увіп’ється у міцні чоловічі губи у палкому поцілунку...

Фє! Навіть уявляти бридко!

~Чезаре~

Я з неабиякою прикрістю спостерігав, як Амелія покидала мене на розтерзання Адамові. Взагалі не маю жодного уявлення, чому їй сподобався він, а не я.

— Може досить вже клеїтися до пані Розенталь? — запитав він, наблизившись.

— Не розумію, про що ти.

— Чезаре, прийди до тями! Ти в жодному разі не маєш наближатися до доньки генерала Форейн. Ти уявляєш, що буде, якщо вона про це дізнається?

Я на долю секунди одарував свого друга прискіпливим поглядом, але знову повернувся за спогляданням віддалення маленької дівочої фігури.

І от як в жінці, що на голову менша за мене, стільки сили та люті? Хоча збрешу, якщо скажу, що мене не забавляє її розлючений вигляд.

— І що? Хочеш її увести у мене? Я, дурень, засоромився і попросив тебе віднести її. І що? Ти вже встиг її звабити.

Адам тяжко зітхнув та прикрив очі рукою.

— Прадавні предки, дайте мені сил витерпіти цього... герцога.

Я хмикнув і поглянув на нього. Амелія усе одно вже заховалая за рогом.

— Ти розумієш, що якщо вона дізнається наш секрет... Усьому нашому війську не жити.

— Не дізнається, — запевнив, почесавши ніс. І от дуже вчасно він засвербів!

— Ні, мій друже, обов’язково дізнається. І вона не її мати, що в курсі усіх тонкощів, вона!..

— Досить вже. Ти надто сильно панікуєш. Краще б придумав, як можна заволодіти її прихильністю, — запропонував, але потім зрозумів, що деталі — річ важлива. Якщо не пояснити все одразу, лишуся з примарою. Навіть без надії. — ... Мені! Вона має закохатися в мене.

— Тобі не здається, що ти надто зациклився? Її почуття не залежать від твоїх бажань. Чим вона тебе так зачепила? У світі й так багато дівчат і...

Жодні слова та доводи не впевнять наполегливого Адама Бланка окрім єдиного можливого доказу. Тож, я показав йому сріблястий візерунок на моєму правому боці.

Та друг не одразу зрозумів, що це... Або просто не повірив власним очам. Проте коли второпав, що це не марення, пролаявся. Добряче так висловився нецензурною лексикою.

— Оце ти влип... Як там казав? Вона впала на тебе?

— Ага. Моя доля сама впала з неба прямо мені на руки.

— На голову вона тобі впала, недоумок! То що робити будеш?

Я на хвильку задумався, адже чіткого плану в мене не було. Лише ціль — захопити її серце, привести до своєї домівки та стати щасливим татусем багатьох непосидливих діточок.

Хоча... А чи є сенс будувати тактики? Почуття — річ непередбачувана. Єдине, що я можу зробити — це бути собою та проявляти свої знаки уваги.

— Спокушати її.

— Надто ти самовпевнений. А якщо вона так і не закохається у тебе?

Тоді доля моя буде не радісна як і у всіх інших представників мого виду, що потрапили у схожу ситуацію. Проте як відчайдухи я робити точно не збираюся.

Краще смерть у розпачі, аніж примус коханої до того, чого вона ніколи не захоче.

Та зарано опускати руки. Варто відкинути ймовірність невдач. Тоді перемога точно буде за мною.

— Такого точно не буде, Адаме. Хіба можна мене не покохати? — разом з запитанням я пограв бровами та приклав вказівний та великий пальці до підборіддя, повторюючи його форму.

Та командир мого війська цього не оцінив — він важко зітхнув і знову прикрив очі та лоб долонею.

— Ми приречені. Без допомоги ти точно не впораєшся.

~Амелія~

Коли я поверталася до будівлі, мій попець вже відчув майбутній шторм. Тож в приміщення за заходила з острахом та навшпиньках. Але скрип дощечок під ногами видавав мою присутність.

Обережно прочинивши двері у кімнату, я не квапилася увійти — авось вона вже там? Та нікого видно не було, тож видихнула та тихенько, наче мишка, пройшла вперед і зачинила двері. Аж раптом бам! І я перехоплюю метлу в повітрі.

Не зреагуй вчасно, вже б отримала на горіхи. Проте якщо враховувати, що вдарити нею збиралася мама — на горіхи я отримаю в будь-якому випадку.

— Доброго раночку, матусенько! — з зніяковіло привіталася подарувала посмішку. — А що тит тут робиш у таку годину? Невже павутиння збирала.

— І як ти вгадала? — сарказм так і лився з її уст. — Зайшла, думала дитині ліки дати, а її нема. Точно якийсь павук вкрав! От засаду й влаштувала. Навіть майже шандарахнула павука, а він злякався і на мою донечку обернувся. Уявляєш?!

Я гучно проковтнула грудку.

Мій жарт не оцінили. На жаль. Хід для відступу я сама собі перекрила...

— Пані Форейн, ви ж не піднімете руку... метлу на власну доньку?

— Та яка ж тут донька? — запитала жінка, тримаючи «зброю» в одній руці і трішки прихлестуючи нею другу. Наче траєкторію розраховувала... — Немає у кімнаті ніякої доньки. Тільки безсоромний павук у її подобі!

— Ну мамо! — проскиглила, ухиляючись від кількох почергових ударів. — Я просто вийшла повітрям подихати! Обіцяю, що більше так не буду!

— Що там цей павук бормоче? Жодного слова розібрати не можу!