4.4

У піднесеному стані я почимчикувала у сторону виходу з тренувального поля. Та зарано розслабилася. На щастя, тіло моє зреагувало скоріше, ніж мозок: я блискавично розвернулася, перехоплюючи меча.

Зброя прямувала до мого попереку. Та зараз дерев’яка лишалася в кількох міліметрах від мого живота.

— Що ви робите, пане Шольце? — запитала, продовжуючи утримувати зброю на відстані від власного тіла.

Я, значить, проявила милосердність та не повалила чоловіка на землю, а він ще й губи ображено підібгав!

На що він образився вже? Невже збрехав, що не має романтичної симпатії до Адама?

Хай там як, але відступати я все одно не збираюся. Я вже визнала командира своїм чоловіком, а від свого, як відомо багатьом, пані Амелія Розенталь ніколи не відмовляється!

Тож, я поквапилася підвести коліно, аби вибити меча. Та чоловік виявився прудкішим: замахнув рукою, аби нанести удар. Я навіть ледве вклонилася.

Не встигла навіть отямитися, як меч знову йшов на мене. Поки вклонялася — підслизлунася на глинисто-піщаній землі. Результат — я лежу у багнюці наче свиня якась.

Гнів вмить захлеснув мене, та вилаятися не встигла — мені в обличчя летів той самий клятий дерев’яний меч.

Перекотилася направо, ледве уникнувши зіткнення. Кинула погляд, стала накарачки та ногою підрізала покидька.

На щастя, він впав, дякувати слизькій після дощу землі. Тож доки він не отямився, я сіла на його груди й притиснула обидві руки до шиї. Але не почала стискати — зазирнула у його безсоромні очі, сповнені не менш гарячої люті.

На що він злиться?

— Що на вас найшло, пане Шольц?

І знов ж таки, надто рано я розслабилася. Чоловік скористався тим, що моя увага була направлення на допит, а напруження в тілі зникло. А як же? Я ж поверх нього влаштувалася. Та це також зіграло не на мою користь.

Легким помахом корпуса, Чезаре збив мене з себе та притис до багнюки.

Єдина радість — це те, що тепер свинкою була не лише я.

— Кажеш, Адам тобі «до душі запав»? — наблизився та прошепотів мені у вухо чоловік.

По всьому тілу пробігли мурахи. Чи правильніше ці почуття порівняти з ударом блискавки, адже після них лишилося тепло наче від якоїсь грілки...

— Так, — підтвердила, затамувавши подих.

Ситуація доволі пікантна: дівчину притискає гаряче напівоголене натреноване чоловіче тіло... І якби не деякі деталі нашої взаємодії та його ім’я, можна було б розплистися калюжею прямо під ним. Не у плані чогось непристойного, а як можливість відчути себе героїнею роману, змогу дати фантазії попрацювати. Врешті-решт, я б однаково не мацала його. Не настільки я безсовісна.

— А що як... Я проти?

Тобто, він має якісь плани на Адама?

Нє, хрін йому! Однаково не віддам. Хай шукає інший суб’єкт для стосунків!

— Знаєте що, пане Шольце! — гучно скрикнула, збираючись зробити один травмонебезпечний для нього рух коліном, та збоку почула інший чоловічий голос, від якого похолоділа.

— Що. Тут. Відбувається?!

Це був той, через кого ми цей бій і влаштували — Адам Бланка.

Він суворо споглядав на нас, склавши руки на грудях. І на відміну від його герцога, чоловік був повністю одягнутий. Навіть плащ поверх сорочки був.

— П-пане Бланка? — перепитала, адже не вірила своїм очам. І паралельно спробувала відштовхнути від себе Чезаре. Та покидьок щось не квапився мене звільняти зі свого полону. — Та злізьте вже з мене! Я досі не розумію, навіщо ви на мене напали.

Чоловік спочатку підібгав губи, потів цикнув та кинув погляд на командира свого війська. Лише тоді він з неохотою відсторонився.

— Вам дійсно не завадило більше тренувань, пані. Якщо буде бажання ще раз провести двобій, звіть у будь-яку мить.

Я закотила очі та підвелася на ноги, намагаючись струхнути бруду з одягу. Та навіть згадувати не треба — й так зрозуміло, що вологу багнюку навіть зі шкіряного одягу лише руками прибрати нереально.

Тож, врешті покинув цю марну справу, я зніяковіло підбігла до об’єкта своїх романтичних почуттів.

— Пане Бланка, то от ви де!

— Що ви тут забули, пані Резенталь? — холодно запитав чоловік, не зводячи погляд з герцога та не подарувавши мені навіть хвилинку своєї уваги.

Стало до осточортілого образливо, та я поборола бажання вліпити чоловік, аби він поглянув на мене.

«Ти поважна пані, Амеліє, ідеальна жінка. Чоловіки не люблять розбишак...»

— Шукала вас, аби подякувати.