4.2

Жінка занизала плечима, споглядаючи, як я кипіла від злості. Особливо мене зачіпало те, що її версія є більш ймовірною, ніж моя, казкова.

— Маю надію, що зранку ти остаточно прокинешся і перестанеш верзти маячню. Тож лягай. Я зараз принесу жарознижувальне, тож тобі має стати легше.

— Я не марю. Кажу це все у здоровому та тверезому глузді, — заперечила, але подушку опустила і влаштувалася горизонтально. — От побачиш: все буде так, як я й сказала.

— Ага, вірю, вірю, — глузливо сказала жінка, направляючись з кімнати. — Але ліки тобі усе одно треба випити.

Я закотила очі і тяжко зітхнула.

От чому вона так сильно не вірить? Я ж наполеглива? Наполеглива, а отже свого точно доб’юся. Принаймні цього разу. От прямо зранку піду, подякую йому та запрошу на побачення. А мама нехай потім лікті разом з усіма моїми колишніми на нашому весіллі гризе!

Уявляючи цей захід, я й заснула. Шкода тільки прокинулася, так і не побачивши цілунку після слів: «На цьому оголошую вас чоловіком та дружиною!»

Але усвідомивши, що очікуваний ранок настав швидше, ніж здавалося, вскочила з ліжка.

Усе було на мою користь: в тому числі й одяг, що лежав на стільці. Він й здався красивішим, ніж був до цього. І сонечко на дворі сліпило яскравіше, й трава зеленіше. Навіть калюжі весело відображали відблиски ранішніх промінчиків. Хіба що було підозріло тихо та не зустрілося жодної душі, але це я теж прийняла за гарний знак, що пророкував успіх.

Хоч і місцеперебування мого рятівника було мені не відомо, але я приблизно знала, де облаштувалися люди герцога Шольца, тож туди й було прокладено мій шлях.

Доходячи до тренувального майданчика я ледве не стрибала, наче ніякої застуди та лихоманки не було в принципі. І була в піднесеному настрої аж до моменту, поки не побачила Чезаре, що в цю рань розминався.

Сорочки на ньому не було, та він однаково був мокрий попри ранішню прохолоду.

Чоловік зробив випад з тренувальним мечем, через що м’язи на корпусі гарно натягнулися. Потім він повільно притягнув руку зі зброєю назад, наче демонструючи свій біцепс на робочі руці.

Поки по його лобу стікала золота краплинка поту, я ледве встигла прикрити роба, аби в мене не потекла слина. При чому дуже вчасно, адже наступної миті чоловік вже повернувся до мене обличчям.

— Пані Амеліє? — запитав він, наче не вірив своїм очам. — Ви вже одужали?

У відповідь лише кивнула, аби словами або тоном не виказати захоплення його статурі.

— Щиро радий, що ви так швидко оговталися, — добра посмішка розквітла на його обличчі, ледве не змусивши мене проковтнути язика.

От і де цих антагоністів такими гарними роблять? Які в мене шанси звабити чоловіка, якщо поряд стоятиме такий красень?..

Тьфу! Амеліє, навіть не думай так рано засучувати рукава. Бій ще навіть не розпочався, а я вже голову опускаю... Курам, а точніше мамі, насміх!

Мама, бій... А це ідея!

— Герцоге Шольце, а чи не відмовите мені у ласці?

— А? — його брів трішки злетіла у здивуванні. Він точно не здогадувався про мої плани.

— Оскільки в мене не було змоги тренуватися стільки днів, мої м’язи могли ослабнути, — почала з інтонацією звабниці та наблизилася ходою лисиці. — Мені так сумно, що я пропустила стільки часу... А що як мої навички за цей час погіршилися?

Почула б мене Пані Генерал — каталася б зі сміху на підлозі. Але, на щастя, її тут не було і я мала змогу задумливо притиснути нігтик до кутика рота, наче для мене це дійсно була велика прикрість.

Для кращого ефекту обійшла його по колу, ледве торкаючись руками його плечей. Чоловік в цей час спантеличено намагався спостерігати за моїм пересуванням. І перш ніж він оговтався, нахабно беру його за обидві руки та підіймаю на рівні свого обличчя. Дивлюся згори вниз тим самим поглядом, від якого тато з братами танули як морозиво на сонці.

— Ви ж не відмовите мені у двобої?

Чоловік гучно сковтнув, але погляду не відвів.

— Ви... справді цього бажаєте?

— Понад усе на світі, — запевнила його з глибоким зітханням.

— А що як я скривджу вас?

— Тоді просто будьте лагіднішим. Швидко заморгала, водячи поглядом знизу вгору, а-ля справжня невинна жертва, що потребує порятунку.

Він зніяковіло скинув мої руки зі своїх та зробив крок назад. Але за поглядом бачу — мишка в клітці.

— Гаразд, я змагатимуся у пів сили.

Ура! Тепер лишилося залишити кілька подряпин на його шикарному обличчі — і наші шанси у звабленні відважних воїнів будуть зрівняні.