4.1

З урахуванням того, скільки часу я пробула на вулиці уся мокра, не дивно, що я захворіла. Ба більше, майже увесь час я була у напівмаренні, тож не пам’ятаю, як Адам проніс мене крізь усе місто і повернув до дому.

Та наступного вечора моя температура трішки спала і я ледве підвелася з ліжка, лише аби попити води.

— Боже, Амеліє! —долинув з-за спини стурбований голос, яка дуже вчасно наблизилася і притримала стакан, аби той не впав і не розбився. — Ти не уявляєш, як ти мене налякала!

У горлі наче пустеля розкинулася за цей короткий час. Жодного звуку вимовити не вдалося.

— Навіщо ти у дощ побігла хтозна куди? Я розумію, що здоров’ям ти міцна, але ж треба хоч трішки думати! — сварила мене жінка, погладжуючи мою спину, поки я жадібно ковтала воду.

Після того, як стакан став пустим, вона так само турботливо підняла подушку та допомогла на неї спертися. Ще й руку до мого лоба притисла, наче перевіряла температуру.

Вона головою вдарилася? Не пам’ятаю, щоб пані Аріадна хоч раз проявляла до мене такого занепокоєння та ласки. Чи вона мене з братами сплутала.

— Де... Адам? — стишено запитала, потупивши погляд.

Не можу я його відпустити! Він точно моя доля: гарний, теплий, приємний та не смердить. Ще й про мене попіклувався! Не може бути звичайним збігом обставин те, що він опинився у потрібному місці у потрібний час. Я однозначно запала йому до душі, через що він з хвилювання про мене пішов слідом.

— Ти про підлеглого герцога Шольца?

Я ствердно кивнула, затамувавши подих від очікування. І збрешу, якщо скажу, що не бажаю почути «Він день і ніч чекав, коли ти прокинешся. Не спав і сидів біля твого ліжка. Він виглядав настільки стомлено, що я лише годину тому змусила його піти та перепочити».

— Він передав тебе Рейхарду, а вже той доповів мені і відніс тебе до лікаря.

Ось так завдяки легковажним, але чесним, словам пані Аріадни Форейн моя солодка фантазія потріскалася наче розбите дзеркало і впала тисячами осколків.

Не те, щоб для мами така поведінка була не характерна. Мене більше розчавило те, що вона не брехала. І те, що Адам швидко покинув мене.

— Ой як... — розчаровано протягнула, підібгавши губу. — І де він зараз?

— Амеліє? — мама підозріло прищулила очі. — Ти ж не наступиш на одні й ті самі граблі знову?

Я поглянула на маму, потім опустила очі — і знову підвела.

— Всевишній, дай мені сил, — проскиглила мати, відкинувши голову назад, а потім заховав її у долонях від моїх безсоромних очей. — Ти знущаєшся?

— Він мені подобається, — стиха зізналася, дивлячись у стінку навпроти. — Він гарний і лагідний.

— І любить чоловіків.

— Ні!

— Чому ти так впевнена?

Я змовкла, адже насправді підстав для впевненості у мене не було.

— Він був милим зі мною...

— Люди це ввічливістю називають.

— Він приніс мене на руках з лісу.

— Аби ти не вмерла під якимсь каменем та не обернулася для загону чималою проблемою.

Я прикусила язика, підбираючи слова. Та інших аргументів щось поки не знаходила. Але відпускати свою долю все одно не збиралася!

— Він буде моїм!

— Черговим колишнім?

— Ні! — я нарешті поглянула на неї, хлопнувши по ковдрі. — Ми одружимося і будемо разом допоки смерть не розлучить нас!

— Ти збираєшся його вбити? — на її обличчі відобразилася справжня похмурість.

— Ні, звичайно. Ми створимо міцну сім’ю!

— У трьох?

— Що? — я спантеличено поплескала віями.

— Ти, він і його чоловік. Ти у ролі інкубатора для щиро люблячої чоловічої пари.

— Мамо!