Розділ четвертий

З урахуванням того, скільки часу я пробула на вулиці уся мокра, не дивно, що я захворіла. Ба більше, майже увесь час я була у напівмаренні, тож не пам’ятаю, як Адам проніс мене крізь усе місто і повернув до дому.

Та наступного вечора моя температура трішки спала і я ледве підвелася з ліжка, лише аби попити води.

— Боже, Амеліє! —долинув з-за спини стурбований голос жінки, яка дуже вчасно наблизилася і притримала стакан, аби той не впав і не розбився. — Ти не уявляєш, як ти мене налякала!

У горлі наче пустеля розкинулася за цей короткий час. Жодного звуку вимовити не вдалося.

— Навіщо ти у дощ побігла хтозна куди? Я розумію, що здоров’ям ти міцна, але ж треба хоч трішки головою думати! — сварила мене жінка, погладжуючи спину, поки я жадібно ковтала воду.

Після того, як стакан став пустим, вона так само турботливо підняла подушку та допомогла на неї спертися. Ще й руку до мого лоба притисла, наче перевіряла температуру.

Вона головою вдарилася? Не пам’ятаю, щоб пані Аріадна хоч раз проявляла до мене такого занепокоєння та ласки. Чи вона мене з братами сплутала?

— Де... Адам? — стишено запитала, потупивши погляд.

Не можу я його відпустити! Він точно моя доля: гарний, теплий, приємний та не смердить. Ще й про мене попіклувався! Не може бути звичайним збігом обставин те, що він опинився у потрібному місці у потрібний час. Я однозначно запала йому до душі, через що він з хвилювання про мене пішов слідом.

— Ти про підлеглого герцога Шольца?

Я ствердно кивнула, затамувавши подих від очікування. І збрешу, якщо скажу, що не бажаю почути «Він день і ніч чекав, коли ти прокинешся. Не спав і сидів біля твого ліжка. Він виглядав настільки стомлено, що я лише годину тому змусила його піти та перепочити».

— Він передав тебе Рейхарду, а вже той доповів мені і відніс тебе до лікаря.

Ось так завдяки легковажним, але чесним, словам пані Аріадни Форейн моя солодка фантазія потріскалася наче розбите дзеркало і впала тисячами уламків.

Не те, щоб для мами така поведінка була не характерна. Мене більше розчавило те, що вона не брехала. І те, що Адам швидко покинув мене.

— Он як... — розчаровано протягнула, підібгавши губи. — І де він зараз?

— Амеліє? — мама підозріло прищулила очі. — Ти ж не наступиш на одні й ті самі граблі знову?

Я поглянула на маму, потім опустила очі — і знову підвела.

— Всевишній, дай мені сил, — проскиглила мати, відкинувши голову назад, а потім заховав її у долонях від моїх безсоромних очей. — Ти знущаєшся?

— Він мені подобається, — стиха зізналася, дивлячись у стінку навпроти. — Він гарний і лагідний.

— І любить чоловіків.

— Ні!

— Чому ти так впевнена?

Я змовкла, адже насправді підстав для впевненості у мене не було. Взагалі.

— Він був милим зі мною...

— Люди це ввічливістю називають.

— Він приніс мене на руках з лісу.

— Аби ти не вмерла під якимсь каменем та не обернулася для загону чималою проблемою.

Я прикусила язика, підбираючи слова. Та інших аргументів щось поки не знаходила. Але відпускати свою долю все одно не збиралася!

— Він буде моїм!

— Черговим колишнім?

— Ні! — я поглянула на неї, хлопнувши по ковдрі. — Ми одружимося і будемо разом допоки смерть не розлучить нас!

— Ти збираєшся його вбити? — на її обличчі відобразилася справжня похмурість.

— Ні, звичайно. Ми створимо міцну сім’ю!

— У трьох?

— Що? — я спантеличено поплескала віями.

— Ти, він і його чоловік. Ти у ролі інкубатора для щиро люблячої чоловічої пари.

— Мамо!

Жінка занизала плечима, споглядаючи, як я кипіла від злості. Особливо мене зачіпало те, що її версія є більш ймовірною, ніж моя, казкова.

— Маю надію, що зранку ти остаточно прокинешся і перестанеш верзти маячню. Тож лягай. Я зараз принесу жарознижувальне, тож тобі має стати легше.

— Я не марю. Кажу це все у здоровому та тверезому глузді, — заперечила, але подушку опустила і влаштувалася горизонтально. — От побачиш: все буде так, як я й сказала.

— Ага, вірю, вірю, — глузливо сказала жінка, направляючись з кімнати. — Але ліки тобі усе одно треба випити.

Я закотила очі і тяжко зітхнула.

От чому вона так сильно не вірить? Я ж наполеглива? Наполеглива, а отже свого точно доб’юся. Принаймні цього разу. От прямо зранку піду, подякую йому та запрошу на побачення. А мама нехай потім лікті разом з усіма моїми колишніми на нашому весіллі гризе!

Уявляючи цей захід, я й заснула. Шкода тільки, що прокинулася так і не побачивши цілунку після слів: «На цьому оголошую вас чоловіком та дружиною!»

Але усвідомивши, що очікуваний ранок настав швидше, ніж здавалося, вскочила з ліжка.

Усе було на мою користь: в тому числі й одяг, що лежав на стільці. Він й здався красивішим, ніж був до цього. І сонечко на дворі сліпило яскравіше, й трава зеленіше. Навіть калюжі весело відображали відблиски ранішніх промінчиків. Хіба що було підозріло тихо та не зустрілося жодної душі, але це я теж прийняла за гарний знак, що пророкував успіх.

Хоч і місцеперебування мого рятівника було мені не відомо, але я приблизно знала, де облаштувалися люди герцога Шольца, тож туди й було прокладено мій шлях.

Доходячи до тренувального майданчика я ледве не стрибала, наче ніякої застуди та лихоманки не було в принципі. І була в піднесеному настрої аж до моменту, поки не побачила Чезаре, що в цю рань розминався.

Сорочки на ньому не було, та він однаково був мокрий попри ранішню прохолоду.

Чоловік зробив випад з тренувальним мечем, через що м’язи на корпусі гарно натягнулися. Потім він повільно притягнув руку зі зброєю назад, наче демонструючи свій біцепс на робочі руці.

Поки по його лобу стікала золота краплинка поту, я ледве встигла прикрити рота, аби в мене не потекла слина. При чому дуже вчасно, адже наступної миті чоловік вже повернувся до мене обличчям.