3.5

Лише після мовчазної тиші, не притаманної для тренувального поля, я підвела погляд і не стримала сліз.

Десятки гордовитих облич споглядали на мене згори вниз. І не певна, здалося мені чи ні, але вигляд у них був, наче дивилися на черв’яка, якого випадково розчавили.

Мені стало бридко і соромно, наче сама я була суцільною купкою черв’яків, на яку дивляться зі співчуттям.

Вскочила, наче ошпарена, і понеслася світ за очі. Не знаю, куди — головне якнайдалі звідти. Не звертаючи увагу ні на що.

Серце калатало, сльози текли й змішувались з краплями дощу. Вже незабаром і зуби почали стукати, не попадаючи один на одного.

Навіть не зрозуміла, в який момент опинилася у лісі і як далеко зайшла. Просто притулилася спиною до дерева і повільно сповзла на землю. Мокру та холодну. Та це й не мало значення.

І як мені тепер дивитися в очі тимчасовим побратимам?

« Хочу провалитися крізь землю» — спробувала прошепотіти, але видала лише якісь віддалені непов’язані звуки. На додачу до стукотіння зубів мене усю почало трусити від холоду. Але повертатися все одно було соромно. Краще вже лихоманку підхопити й згоріти від неї.

І казала ж мама: не заглядайся! А я як завжди не послухала. Тож тепер стала посміховиськом на весь загін.

Скоріш за все, зрада Бастіана і всіх інших колишніх сталася через мене. Напевно, я десь прокололася і своє нутро видала. Не ніжне та лагідне, а гостре та колюче. А хто захоче мати справу з гірким перцем або кактусом?

Всі жінки як жінки, а я у мами, бляха, кактус! Пустотливий безголовий кактус...

Мамо... Напевно, я і її якось образила.

Сльози побігли ще дужче, а я притягнула коліна ближче. Спробувала заховати обличчя у них, але виходило не дуже.

Це кляте дрижання!

Чому я така? Чому моїм батькам «пощастило» саме з такою донькою?

Впевнена, що мама віддала увесь свій досвід та почесті, аби мати нормальну доньку, а не мстивого одержимого їжака.

А тато? Навряд він би увів нареченого доньки, якби не хотів зробити мене боляче у покарання. А оскільки накричати та підняти на мене руку він не в змозі, обрав такий підступний шлях.

А Бастіан та Октавіан? Впевнена, що насправді вони мене ненавидять.

Скільки разів я шкодила їм? При чому усвідомлено, спеціально. І користувалася їх м'якістю.

Їм усім було б краще без мене! Навіщо я взагалі народилася?

За мірою розвитку думки мої схлипи переростали у повноцінні ридання. І я сама заганяла себе у цей кут. Попри те, що розуміла: самокатування та каяття ні до чого дієвого не приведуть. Та ця справа — те ж саме, що й на вершині засніженої гори видати якийсь гучний звук чи зачепити каміння: якщо почати, ця снігова куля хіба що збільшуватиметься, допоки не накриє повністю з головою і не поховає тисячі жертв під собою.

Та дещо змогло зупинити мого жаління самої себе. І цим «дещо» став звук хрускотіння хмизу.

Спочатку я затамувала подих, не наважуючись поглянути на свідка. Та який сенс соромитися, якщо цей хтось вже побачив мене в такому стані?

Спочатку я поглянула на його взуття. Ноги були доволі великі. Та й чоботи зручні. Саме за фасоном, хоча й за оздобленням були такими. Прості, але зі смаком.

Потім я поглянула на його щиколотки та коліна, зауваживши, що штані зроблені зі шкіри. Тобто він скоріш за все військовий. Ба більше — з нашого загону. І є чимала ймовірність того, що ця людина бачила моє падіння у калюжу. Але поборов бажання сховатися серед долонь(все одно не допоможе), я рушила поглядом далі — до міцного тазу, захованого пресу, широкої грудини, товстої шиї, міцного підборіддя...

Здається, це людина герцога Шольца. Якщо пам’ять мене не підводить.

Я шмигнула носом і протерла обличчя рукою в спробі позбутися слідів сліз. Але якщо брати до уваги печіння шкіри у районі щік, вже незабаром (якщо ще не зараз) я буду як людина з рожевою опухлою кулею замість голови.

— З вами все добре, пані... — невпевнено звернувся до мене чоловік, замокнувши на частині, яка передбачала згадування мого імені.

— Амелія. Амелія Розенталь.

Який сенс відмочуватися та додавати зніяковілості? Так чи інакше, він може й від інших дізнатися моє ім’я пізніше. Тож це било питання часу. Сенсу відтерміновувати неминуче немає.

— У вас щось болить, пані Амеліє? — стурбовано продовжив він, наче й не бачив мого падіння.

Може, він дає мені змогу удати, наче нічого не було?

— Я змерзла. І в мене болить нога, — відповіла і жодним чином не збрехала. Хоча дивно, що зуби стукотіти перестали. — Коли бігла, зачепилася за щось.

Чоловік підійшов ближче й присів навшпиньки біля мене. Потім зазирнув мені в очі.

— Адам Бланка, командир війська герцога Шольца і його друг, — представився володар неймовірних золотавих оченят. Вони були темніше, ніж в Чезаре, але більш чарівні, як на мене.

Хоча навіщо мені інформація щодо його стосунків з герцогом — жодного уявлення не маю.

— Приємно познайомитися, — вичавлюю з себе разом зі стомленою посмішкою. — Сподіваюся, що ми поладнаємо.

— Так, — дружньо посміхнувся він у відповідь. — Я також на це сподіватимуся. Але почнімо з іншого.

— А?

— Ви вся мокра і дрижите. На додачу ви ще казали про біль у нозі.

— Так.

— Чи дозволите ви... взяти вас на руки та віднести до лікаря?

Я зашарілася.

Не пригадую жодного разу, аби чоловік пропонував мені таке. Та й загалом мене ніхто на руках не носив, окрім батька та братів.

До речі, а це хіба допустимо, якщо ми не заручені? Хоча... Біс з тими нормами моралі!

Я легенько кивнула, потупив погляд у землю. Треба ж хоча б вигляд пристойної дами зробити, навіть якщо я не є такою.

Чоловік посміхнувся ще дужче. Тою самою чарівною дружньою посмішкою. І обережно просунув одну руку мені під коліна, а друга попрямувала за спину.

Вже за мить він легко підняв мене й рушив назад до містечка.