3.3

— Так, пані, вибачте, — погодився з її зауваженням чоловік, — і ви, пані Розенталь.

Я прискіпливо підвела праву брів, відсторонивши хустинку від носа. Та це щось не допомагало зрозуміти, у чому полягав його план.

Може, він планує звабити усіх членів загону і створити цілий гарем? Чи взагалі увесь світ?

Фантазія одразу підкинула картинку, як цей Кучерявий сидить на троні в одязі короля. На голові в нього корона і два диявольські ріжка, під попою — трон Короля Демонів...

А він може бути Королем Демонів під прикриттям? Наче про існування такого не чула, але може він схований лиходій, що діє під прикриттям...

Звучить логічно, але щось я відволіклася.

— Звідки ви мене знаєте? — повернулася до нагального. — Наскільки пам’ятаю, пане Шольц, ми з вами ніколи не зустрічалися.

— А вчора?

А от тут детальніше, бо окрім братів, тата та їх коханців поза межами маминого дому я нікого не зустрічала... Хіба що...

З підозрою глянула на матінку, але та не розуміла моїх неозвучених питань.

— І коли ж ми з вами вчора встигли перетнутися, що я навіть не пам’ятаю?

Чоловік всміхнувся, але розповідати не квапився. Та й матінка також очікувала його відповіді, тож точно не в її маєтку.

Тоді коли?

— Тобто ви не пам’ятаєте, як я відважно врятував вас, після чого ви втекли. Зауважте, що без подяк.

В мене від здивування аж кров носом перестала текти. Я спантеличено почухала скроню, та все одно нічого такого не пригадала.

— Може ми надто сильно його приклали? — запитую маму, на що отримую у відповідь потискання плечей.

Чоловік же сміється. Гарно так, прямо як головні чоловічі герої у любовних романах. Ну або красиві казахи з ліпсінків. Не вистачає хіба що спецефектів з квіточками і зірочками.

В мене там слина не потекла? Це ж мій ворого! Фу, Амеліяє, фу! На противників не заглядаються. Інакше й оком смикнути не встигнеш, як він усіх можливих і неможливих наречених викраде.

— Може ви нарешті поясните, що мали на увазі?

— Так, звичайно. Вибачте, не втримався. Справа в тому, що вчора зранку я приїхав до вас з проханням доєднатися до рейду. Як кажуть чутки, ви одна з найсильніших пані серед молоді... Перепрошую, пані Форейн. Я мав на увазі недосвідченість.

—Дякую! — вимовляю, складаючи руки на грудях.

— Перепрошую, я мав на увазі...

— Давайте ближче до суті, — перебиваю, перш ніж він встигне продовжити це тягання кота... за цікаве місце.

— Так от, як тільки я прибув до маєтка сімейства Розенталь...

В цей момент мої вуха наввипередки почервоніли, а все життя промайнуло перед очима. Адже ранок, татусев дім... Він був свідком мого фіаско. І немає жодних гарантій, що він не спробує мене цим шантажувати!

Які варіанти? Закопати свідка в лісі під час рейду. Та перед цим його ж треба якось... того... Але ж і мама поряд. І якщо вона дізнається... Мені кранти.

Може просто втопити в якійсь річці чи озері?

Ні, знов ж таки, мама не зведе з мене ока.

— ... та поки я очікував на зустріч з паном Робертом, вирішив встати під деревом, аби заховатися від сонця. День тоді був на диво спекотним. Та коли я тільки притулився до стовбур...

Підлаштувати якийсь нещасний випадок, потайки від... Тьфу! Не впевнена, що вона й тут мене не спіймає.

Лишається лише покластися на долю й чекати нагоди.

— ... на мене наче янгол з неба впала пані Амелія власною персоною.

Я не дуже вслухалася в пояснення Чезаре, та мамин скептичний погляд помітила й роздуми відкинула. Відповіла їй питальним кивком.

— Амелія? Наче янгол? — скептицизм линув ледве не з кожного вимовленого нею звуку.

— Що? Ти про що?

— Про те, що схоже на те, що ти ще вчора організувала струс мозку в герцога, адже інших пояснень таких порівнянь я не маю.

— Та нікого я вчора не била! Чаєм обливала, обзивала, але не била. Не вішайте на мене того, чого я не робила.

— Але вчора ви дійсно впали на мене з гілки. Можу навіть синці показати, — з видом ображеної невинності запевнив герцог, потягнувшись до ґудзиків на власній сорочці.

Фантазія одразу підкинула найспокусливіший варіант того, що може ховатися за сорочкою. Тож я поквапилася її прогнати й закрити очі.

Здається мені, що він знає про мою найголовнішу слабкість і про свою найсильнішу зборю. Чим активно й користується!

— Пане Шольц, ми вам віримо! — замість мене зупинила його матінка. — Не треба роздягатися. Хоч Амелія і дивакувата, проте вона сором’язлива. Не варто оголюватися перед очима молодої незаміжньої пані.

Кількасекундна тиша. А поті зніяковіла чоловіча відповідь:

— Ой! Перепрошую, пані. Я про це не подумав. Не кожен день маю справу з такими неймовірно гарними пані... Та й з пані загалом, адже мало хто з жінок має бажання жити у холодних суворих землях Півночі.

— Добре, добре, — продовжувала вести з ним діалог мама. — А там не ваші люди почали бійку?