3.2

— Ти ще хто?! — питаю, споглядаючи на нього згори вниз і все ще тримаючи його за викручену руку. Якщо натисну ще трішки — зламаю. Але дам йому шанс виправдатися.

—Амеліє! — кричить мати, кваплячись на допомогу збоченцю.

Тобто як я на когось дивлюся —то вона обурюється, а як якийсь незнайомець мене чіпає — то це норма, «не ображай його»?

Якось образливо і зовсім не чесно.

— Що, «Амеліє»? Це самозахист! — кажу голосніше, ніж хотілося, коли вона відштовхує мене від чоловіка і допомагає мені підвестися.

Він не принц і король, то з чого така увага до цього кучерявого шатена. Так, кучері гарні, хоч волосся й коротке. І очі карі привабливі, хоча за кольором вони більше до золотавих. Ну й загалом личко симпатичне, але...

Це ж не матусин коханець?

Я з підозрою прищулююся і уважно спостерігає, як та сама Пані Генерал допомагає чоловіку ще й обтруситися. Роблю перерву хіба що аби знову кров з обличчя стерти.

Сімейні чвари сімейними чварами, а рани через це не загоюються. Особливо з урахуванням інтенсивності кровотечі.

— Та пусте вам, пані Форейн. Я не ображатимуся через такі дрібниці, — якось надто лагідно та доброзичливо вступився за мене чоловік. На вигляд він ще й трішки молодший за Рейхарда.

Невже мамі молодяві більше до вподоби?

Ай-яй-яй, мамо, ай-яй-яй!

— Як це пусте?! Якщо це відпустити, одного дня вона стане найбільшим лиходієм, що знищить світ.

— Щось ти гіперболізуєш, — тихо промовляю, досі затискаючи ніс чужою хусткою.

— Та як би ж то!

— Гей, це вже образливо!

— Заспокойтеся, пані, — спробував винуватиць заспокоїти наш запальний конфлікт. — Я й сам винен, адже налякав пані Амелію!

— Ну от! — підтакую йому та підіймаю вказівний палець вільної руки як давньогрецький філософ. — Я тут ні до справи... майже.

Мама ширше розплющила очі. І вираз в неї знову став... Не гарний. Прямо як коли я її улюблений меч зламала, коли бастіанову іграшку розрубала. Вже й не пам’ятаю, за що мстилася, але дупка досі пам’ятає тренувальний меч...

— «Не до справи» кажеш? — притишено перепитала жінка, засучуючи рукави сорочки.

Я гучно проковтую слину й вже оглядаюся на рахунок можливих бар’єрів, що дадуть мені кілька додаткових хвилин фори.

— Вибач, мамо, була неправа! —промовляю, споглядаючи на діжку.

— Нічого, нічого... — підозріло спокійно каже вона далі, дістаючи меча з піхов. — То дійсно не ти винувата, Амелія. То мій провтик.

Потилицею пробіг холод, а серце стурбовано пришвидшило темп.

Куди біг? Я не надто знаю це місто, щоб не сказати «зовсім». Тож, знову полягтися на відчуття та вдачу? Та врешті-решт усе одно наздожене.

А може вже краще дати їй випустити пару зараз?

— Пані Форейн, не гарячкуйте, —заспокійливо промовив винуватець, вхопивши за руку матір. Тим самим знову допустившись помилки.

Рефлекси матінки працюють не гірше за мої, а може навіть і краще — окрім як знову опинитися на землі, цього разу до горлянки «щасливця» було приставлено ще й меч.

Коли ж жінка отямилася, вона поквапилася відкинути зброю. Потім кинула погляд за спину у мою сторону й знову повернула увагу до того, хто не має поняття про особисті кордони.

— Вибачте, я... — почала було вона, підіймаючи руки у примирливому жесті, та потім прокинулася її гордість головнокомандувачки. — Не можна ж так неочікувано людей хапати, пане Шольц!

А потім дивується, з кого я приклад беру! Ну от, матінко, зверніть увагу!

Хоча якщо я їй це озвучу, її гнів знову буде обернутий до мене. Тож, мовчання — золото.

Так, зачекайте... Шольц? А він випадково не той самий герцог Чезаре?

Знову обдарувала чоловіка підозрілим прискіпливим поглядом: гарний, з темним волоссям, не знає про особисті кордони… Нє, це точно той самий Чезаре — мій найлютіший ворог та конкурент за серця нареченого! Якого саме —поки не знаю, але в будь-якому разі цього гада мені треба уникати.