Розділ третій

Коли ми приїхали до Мейтера, з коня я не просто злізла — я ледве не впала! Хоча як могло бути інакше, якщо довкола така краса? Дивно, що ще щелепу не загубила!

Тут чоловічі м’язи, там... і всі засмаглі, натреновані, що для місцевих чоловіків не дуже притаманно. Навіть Рейхард, матінчин помічник, і в половину не такий накачаний.

Тож питання: це точно не сон?

— А де всі жінки? — питаю, обертаючись до матері та протираючи очі.

Може в мене просто зорові галюцинації?

— Жіночий табір прибуде трішки пізніше. Вони тільки поверталися з рейду на кракена з південних територій.

Я швидко-швидко ляскаю віями і дивлюся на її взуття. Потім підводжу погляд до очей Пані Генерал.

— Тобто, в один й той самий час почали буянити кракени і з’явився дракон у повністю протилежних напрямках? А на заході та сході нічого дивного не відбувається?

Пані Аріадна прийняла позу з відповідним виразом обличчя, яке я особисто називаю «Ти мене за дурепу маєш?». Хоча моє питання цілком серйозне, бо це може бути якийсь план вторгнення сусідніх королівств або якась аномалія серед чудовиськ.

Ну а хто його знає?

— Ні, Амелія, на заході та сході нічого не відбувається. Цю всю інформацію і без тебе вже втричі перевірили.

— Але все одно дивний збіг обставин, тобі не здається?

— Пропоную не бігти поперед батька в пекло та вирішувати проблеми за порядком їх надходження.

— Добре, — не надто охоче погоджуюся й повертаюся до приємної справи — спостереженням за тренуванням чоловіків.

Хлопці без магії — це як особливе коштовне вино тут. Оскільки чарами ті не володіють, вони в більшості своєму займаються власним тілом. А хто не любить працьовитих та наполегливих носіїв великої кількості тестостерону? Навіть якщо мацати не можна, дивитися ніхто не забороняв. А якщо вірити науковцям, то спостереження за напівоголеними чоловічими тілами, зокрема за рухом м’язів пресу, позитивно впливає на жінок. Це підвищує рівень ендорфінів, більш відомих як «гормони щастя» , та допомагає боротися з анемією.

Отож, я не збоченка, а просто лікуюся від стресу!

Та поки всередині ледве не плигала від щастя, мене встигли збити з ніг.

Чи варто згадувати, що на мені хоч і не було обладунків, зброю я не знімала? Тож гучне дзинчання мечів та кинджалів, піхви яких зіткнулися з каміннями, пролунали вздовж усього тренувального поля.

Так моє бажання стати помітною для таких спокусливих чоловіків було виконано за допомогою не такої вже й легкої ноги матінки. Хай і не в тому сенсі, в якому хотіла.

Підвів голову, я почервоніла та підібгала губи, а потім ображено зиркнула на Пані Генерал. А вона, вкрай безсовісна жінка, у відповідь лише потисла плечима. Мовляв, сама винна, що ґав ловила.

Я швидко встала на карачки, а потім підвелася на коліна. Лише тоді прийнялася діставати біляве волосся з рота та відкидати ту всю «радість» назад за спину. В процесі цього всього помітила, що з носа пішла кров.

— Дякую, мамо! — процідила крізь зуби, нахиляючи голову вперед і трішки затискаючи ніс. — В тебе немає якоїсь хустки, аби ніс притулити? Не надто бажаю лишати за собою криваві сліди.

Та відповіді не прозвучало — мені просто подали хустинку. Таку гарну, вишиту. Навіть шкода її псувати. Проте сама винна, що ніс мені розквасила!

—Дякую, — сказала вже менш саркастично, опираючись на руку... Яка була протягнута з іншої сторони. І точно належала не мамі. Навіть не жінці!

— Будемо вважати це кармою, — чоловік, що добровільно став мені опорою, посміхнувся. — Ви в той день впали прямо на мене і навіть не вибачилися, проте доля...

Що треба робити з незнайомими чоловіками, що тримають тебе за руку, зловтішно посміхаються та намагаються висунути претензії? Правильно! Даємо чапалах, хапаємо за ту саму руку й перекидаємо через спину.

— Ти ще хто?! — питаю, споглядаючи на нього згори вниз і все ще тримаючи його за викручену руку. Якщо натисну ще трішки — зламаю. Але дам йому шанс виправдатися.

—Амеліє! — кричить мати, кваплячись на допомогу збоченцю.

Тобто як я на когось дивлюся —то вона обурюється, а як якийсь незнайомець мене чіпає — то це норма, «не кривдь його»?

Якось образливо і зовсім не чесно.

— Що, «Амеліє»? Це самозахист! — кажу голосніше, ніж хотілося, коли вона відштовхує мене від чоловіка і допомагає йому підвестися.

Він не принц і не король, то з чого така увага до цього кучерявого шатена? Так, кучері гарні, хоч волосся й коротке. І очі карі привабливі, хоча за кольором вони більше до золотавих. Ну й загалом личко симпатичне, але...

Це ж не матусин коханець?

Я з підозрою прищулююся і уважно спостерігає, як та сама славнозвісна Пані Генерал допомагає чоловіку ще й обтруситися.

Роблю перерву, щоби знову кров з обличчя стерти. Сімейні чвари сімейними чварами, а рани через це не загоюються. Особливо з урахуванням інтенсивності кровотечі.

— Та пусте вам, пані Форейн. Я не триматиму зла через такі дрібниці, — якось надто лагідно та доброзичливо вступився за мене чоловік. На вигляд він ще й трішки молодший за Рейхарда.

Невже мамі молодяві більше до вподоби?

Ай-яй-яй, мамо, ай-яй-яй!

— Як це «пусте»?! Якщо це відпустити, одного дня вона стане найбільшим лиходієм, що знищить світ.

— Щось ти гіперболізуєш, — тихо промовляю, досі затискаючи ніс чужою хусткою.

— Та як би ж то!

— Гей, це вже приниження!

— Заспокойтеся, пані, — спробував заспокоїти наш запальний конфлікт винуватець. — Я й сам винен, адже налякав пані Амелію!

— Ну от! — підтакую йому та підіймаю вказівний палець вільної руки як давньогрецький філософ. — Я тут ні до справи... майже.

Мама ширше розплющила очі. І вираз в неї знову став... Не гарний. Прямо як коли я її улюблений меч зламала, коли бастіанову іграшку розрубала. Вже й не пам’ятаю, за що мстилася, але дупка досі пам’ятає тренувальний меч...