2.5

Я потисла плечима й галопом рушила вперед, перш ніж вона спитала водинадцяте. Жінка рушила за мною, хоча наздогнати все ніяк не могла: її Мері значно поступалася Тайне. В першу чергу віком, а отже й енергійністю. За це, я звичайно, платила своїми стегнами — навіть не уявляю, як в мене будуть боліти м’язи ніг (й не тільки) вже за кілька годин.

Але в той момент воно й не мало значення. Мене переповнювала радість та відчуття свободи. Все як в книгах: чудові пейзажі змінюються на очах один за одним, аромат трав п’яний та заворожував, а вітер у волоссі змушував думати про наявність крил за спиною. Було відчуття що от-от — і я злечу у небо як дика пташка.

До речі, щодо пташок: в них немає проблем з «другою половинкою». Тут вони, як і в світі з мого минулого життя, здебільшого гетеросексуальні.

Як раз з цією думкою поглядом помічаю пару пташок, що голубляться одна до одної. І так сумно стало, адже навіть у них зі стосунками все чудово, а в мене... В мене одні сльози.

— Ти чого така мовчазна сьогодні? — запитала мама, нарешті наздогнавши мене.

Опустила погляд на Тайне — схоже, що вона встигла стомитися. Або пити хоче? Якщо враховувати положення соня, часу пройшло не так багато, тому скоріше за все друге.

— Коли ми зробимо перевал? Треба напоїти конів.

Пані Адріадна підібгала губи, але кивнула. Їй не сподобалося, що я не погодилася розмовляти на цю тему, але фізичний стан у дорозі важливіший за душевні розмови.

— Хвилин за п’ятнадцять має бути Елісон. Там і перепочинемо.

— То виходить, що вже за дві години будемо у Мейтері?

— За дві години після виїзду з Елісону, — виправила жінка й додала ходу.

Хоч вона цього й не визнає, але її дратує, що я швидша. У техніці я їй значно поступаюся, але гнучкість та спритність — це моя перевага. І вона розуміє, що якщо б я дійсно забажала, то більше програних спарингів під час наших двобоїв в мене не було.

Я ж лише посміхнулася їй у спину, не змінюючи темп.

Нехай побуде кращою у цьому. Мені б більше було до душі перемога в амурних справах, а не в гонитвах та маханнях мечами.

— Тато ввечері прислав листа, — в якийсь момент здивувала мати.

Ця новина одразу ж змусила посмішку з мого обличчя зійти й все ж пришвидшитися.

— Ти йому відповіла, що я не збираюся вертатися?

— Він відправив нас запрошення.

Серце болісно стиснулося. Та попри здогадки, я все ж наважилася спитати:

— Запрошення на що?

— На весілля. Він збирається одружитеся за три місяці. Церемонія як раз має пройти по нашому прибуттю, але якщо затримаємося — він пообіцяв відтермінувати захід та дочекатися нас.

Швидко вони... Надто швидко. Лише вчора ми з Себастьяном розірвали заручини, а вже ввечері вони оголосили дату весілля.

Молодці, нічого не скажеш!

Та мене не одну могли зачіпати ці новини.

Я скоса подивилася на Аріадну Форейн — колишню дружину нареченого, яка стільки років пробула з ним у шлюбі й народила від нього три дитину. Жінку, що попри виснажливу роботу та немалий вік не втратила своєї краси.

Ми в даній ситуації у схожих становищах.

— Ти збираєшся піти? — з тиха запитала.

Але жінка прикусила губу й знову рушила навипередки. Їй ця розмова була так само неприємна, як і мені. Та діватися нікуди — ось такі реалії нашого жорстокого життя.