2.4

— Я вже подумую просто нікуди тебе не пускати, —зізнається вона, спираючи підборіддя на руку.

— А вже пізно. Сама запропонувала, — сказала, перш ніж безсовісно підійти до жінки, вхопити її за щоки й поцілувати у лоба. — Тому дякую.

Вона зітхнула.

— Не боїшся знову розчаруватися? — запитала зі щирим занепокоєнням. — Може облишиш цей сизифів труд? Є стільки варіантів, куди ти можеш направити свої амбіції, стільки сфер, де можеш досягти успіху... Я допоможу усім, чим зможу, тільки візьмися за голову, Амеліє, бо потім сама ж будеш плакати.

— Знаю. Не вперше, тож я готова до поразки.

— Тоді який сенс починати? — жінка взяла мої руки до своїх та міцно стиснула.

— Якщо не намагатися, то нічого не вийде. Ти це знаєш не гірше за мене, — з посмішкою відпустила її руки. —Краще спробувати й розчаруватися, ніж нічого не вдіяти й шкодувати про втрачену можливість. Хіба не так ти отримувала перемогу у битвах та здобувала свої знання?

Я попрямувала знову до вікна, облишивши жінку позаду. Знову розкуйовдила своє волосся, розуміючи її занепокоєння. Що й казати — мене й саму долав неспокій щодо власного майбутнього. Але переживання мені не допоможуть.

— Звідки почнеться рейд?

— Мені здалося, що ти не збираєшся брати участі у битвах.

Сильний порив вітру налетів на вишню недалеко від мого вікна й позривав сотні, якщо не тисячі, ніжних пелюсток рожевого кольору.

Треба буде замовити сукню такого кольору, як тільки з’явиться можливість.

— Та попри це робити зі спущеними рукавами — не справа, мамо. Ти же знаєш, якщо я за щось берусь, то не заспокоюсь, поки не зроблю все ідеально.

— Ха... Як же важко мати доньку... — зізнається матір, а потім повертається до справи. — Загін збирається у Мейтері, після чого вирушаємо на північ.

— Землі герцога Шольца?

— Так, — підтверджує вона, після чого донісся скрип ліжка. Вона встала й попрямувала до мене. — Чезаре Шольц також прийматиме участь у місії.

Я кинула погляд на жінку, що встала поряд й вхопилася за підвіконня. Руки стиснули його міцно-міцно, ледве не до скрежету. Але лагодити його не надто бажаю, тож відпустила дерев’яну поверхню та стиснула пальці у кулак.

За законами жанру мого колишнього життя, якщо Чезаре — то главгад, недоумок, придурок, редфлег і далі за списком. У книгах, фільмах та мальописах немає жодного адекватного Чезаре, тож цілком можливо, що саме цей чоловік буде становити для мене найважчу конкуренцію та стане моїм заклятим ворогом.

Ні, з одної сторони, північні герцоги зазвичай обіймають посади головних чоловічих персонажів, але якщо вони Чезаре... Коротше, не знаю, як все складеться, але я вже напоготові й ненавиджу його всіма фібрами душі. Хоч ми ще й не знайомі.

— А скільки шкоди вже встиг наробити цей дракон? Багато загиблих?

— Кілька зруйнованих будівель та викрадених овець на півночі.

— А цнотливі хлопчики?

— Лише чутки.

Я зітхнула, адже якось для дракона слабкувато... Де розгром, розруха, скарби? Може, він вже якийсь старий дракон?

— Тоді звідки така паніка, навіщо рейди? Бо поки нічого надзвичайного не трапилося. Може випадково тваринка нашкодила. З ким не буває?

— Наказ королівської сім’ї. До речі, принц Вільмош також приєднається.

При згадці молодшого принца я почервоніла. Дуже сильно почервоніла. Бо при першій нашій зустрічі одразу ж закохалася у нього, та познайомитися ближче не вдалося — я застала його з камергером у компрометувальній позі.

Так, частенько я застаю чоловіків у інтимних моментах. І, на превеликий жаль, коли вони з чоловіками.

О, моє бідне розбите серце!

— А він там нащо?

— Проконтролювати, — мати немов виплюнула це слово. І на її зневагу до королівського роду були свої причини, не пов’язані зі мною

— Більше ніяких «цікавих» персон?

Погляд а-ля «Амеліє!» казав більше, ніж будь-які слова, тож я поквапилася виправдатися.

— Це я для справи, чесне слово!

Знову погляд замість відповіді: «Так я тобі й повірила...», але робити їй нічого, відступати пізно. Тож вона продовжила вводити мене у курс справи:

— Якщо нових указів не буде, то інших вельмож не буде.

— А щодо лицарів? Є якісь визначні?

Права брова матері осудливо піднялася вгору й змісила мене трішки зніяковіти. Але так як я є антонімом до слова «сором», це відчуття швидко покинуло мене. Його місце зайняла нахабність та безсоромність.

— Що? Я ж не питаю щодо чоловіків. Може я то для спарингів питаю?

— Хочеш спаринг? — прозвучало з нотками кепкування.

— Ні! Принаймні не з тобою.

— А шкода... — жінка сказала це одночасно хрустячи пальцями. —Може я вже не така молода та енергійна, але позайматися з донею — справа свята.

— Ну чого ти не «займаєшся» з братами? Вони теж хочуть твоєї уваги!

— Ну по-перше, твої брати до мене щоп’ятниці приїздять і ми чудово проводимо з ними час. Не те що ти: як захочеш втекти — то до мене, і то не частіше разу на пів року.

— Так, так, зовсім безсовісна!

— ... а по-друге, їм воно навіщо? Вони здібні маги, тож їхня справа — працювати в тилу у разі війн.

Якось несправедливо… Та що поробиш? Таке життя. Залишається лише змиритися та пакувати речі.

Та пакувати було не багато чого. Вже на світанку ми сиділи на своїх конях: я з невеличким ранцем і матір — з великою баулою.

— Ти впевнена, що тобі цього вистачить? — вдесяте перепитала вона, кивком вказуючи на мій похідний рюкзак.