2.3

Я враз підстрибнула, ледве не вдарившись лобами з мамою. Але зараз не це було важливо: може мама дійсно подарувала мені шанс втілити мрію?

Коли дещо спантеличена Пані Генерал випросталася (одразу вслід за мною), вхопила її за плечі та обійняла.

— Що таке? — перелякано спитала жінка, намагаючись збільшити відстань між нами. — Я наче по голові тебе не била.

— Мамо, я їду з вами у рейд!

— Невже струс мозку? — схвильовано запитала вона, а потім приклала тильну сторону долоні до мого чола. — І температури наче немає...

Поки жінка гадала, що зі мною, я вже бігла до маєтку у сторону моєї кімнати. Люди переді мною одразу ж розбігалися.

Еге ж, тут ні в кого не було хибних уявлень про тендітну паночку. То лише в татовому домі ця ілюзія трималася. На соплях, але трималася.

І як би я не хотіла цього визнавати, але в дечому мама має рацію: ніякої з мене казкової принцеси. Та моє дитяче прізвисько, яке вона дала мені в дитинстві, й досі мені пасує краще за будь-яке інше. «Хлопець в спідниці» — то про мене. І хоч чоловічих геніталій я не маю, є дещо інше, що мені треба буде сховати у цій подорожі. Не вперше, звичайно, але все ж!

У кімнату моє тіло буквально влітає, а очі гарячково шукають шафу. Лише мить — і вона розчинена навстіж.

Сукні, сукні, сукні... Де ж вони?!

— Мамо! — волаю на весь маєток. — Невже ти викинула ті єдині кілька моїх суконь, що я лишила в тебе?!

Я розпатлала волосся й нервово заверещала.

— Та заспокойся ти! — насварила матуся з-за стіни й вже незабаром з’являючись у проході. — Там від тих суконь одна назва лишилася. Ти ж тоді на полювання в ходила. У сукні. От від неї лише дирки й лишилися. Навіщо вдома мотлох тримати?

Згадала ту ситуацію... І тоді я на полювання не збиралася. То було перед нашим з Себастьяном знайомством, але після розриву з Еріком. Такі періоди я називаю «Пошукові етапи», коли я вільна, але вже шукаю для себе жертву... тобто нареченого!

Так от, мали ми піти з одним молодим чоловіком на пікнік. Він хотів справити на мене враження й надто глибоко зайшов у ліс. Де нас зустрів ведмідь. Ото й прийшлося свого компаньйона рятувати, але він «дякую» не сказав. А все чому? Бо я ненароком його «чоловічу гордість» ущемила тим, що врятувала нас, а не дала лісовій тваринці нами поласувати.

Зате в мами тепер є тепла зимова шубка з ведмежатини...

— А жовта сукня? — з надією запитала, хоча не надто вірила.

— Та, яку ти одягала, коли Октавіан прийшов тебе забирати після чергової втечі з дому?

Пригадала... Тоді я була дуже зла, що він Даніеля в мене увів, й мені треба було випустити пару... Але мені не соромно, що я відґамселила брата тоді! Він заслужив, бо став першим зрадником серед родини. І хай він тоді приїхав вибачатися, але від цього було не легше.

Коротше, в материній хаті моїх суконь дійсно більше не лишилося, оскільки я особисто їх у рибацькі сітки перетворила...

Тяжко зітхнула й плюхнулася на ліжко.

— І що мені одягнути?

— Куди ти вже зібралася? —здивовано запитала мати.

—Наступного нареченого шукати, звичайно ж...

Блакитна стеля дуже сильно нагадувала небо. Спокійне, байдуже, яскраве. Дуже гарно.

— Де? —з підозрою поцікавилася жінка, лягаючи поряд. — Тільки не кажи, що...

— Мені треба показати себе гарною жінкою.

— Амеліє! Ні.

— Ну а що ти пропонуєш? —повернула голову в її сторону й запитала цілком серйозно. — Де знайти чоловіка, якому подобаються дівчата?

—Але ж це поле боя!

— Я знаю. І допоможу всім, чим зможу. Але моя мета у цьому поході — пошук кохання.

— Амеліє, — стомлено намагалася привести мене до розумних думок Аріадна Форейн. Але звичайно ж я була швидша за них і категорично не збиралася їх сприймати, — так не можна. Подумай про людей, що страждають від нападів дракона.

— Я ж і не заперечую, що допоможу, — сказала, сівши й подивившись у вікно. — Просто це буде не головна моя мета.

— Це лицемірство.

— Лицемірством це було б, якби я прикривалася благородними намірами. Але я кажу тобі про мої цілі прямо, тому це просто безсовісність, — саме з цими словами я подарувала жінці щиру радісну посмішку.

— Ти не виправна, — сказала вона також посміхаючись.

— Іншої доньки в тебе немає, — остаточно нахабнію й підводжуся, зціплюючи руки за спиною. —Тож що робитимемо, мамо?