2.2

Я затамувала подих, перш ніж проковтнути грудку в горлі. А потім тихеньким голоском, майже пошепки пролепетала:

— Я не можу! Я... Я... В мене недостатньо сил і вкрай слабка.

Мама одразу обдарувала мене поглядом «Ти кому локшину на вуха вішаєш?» разом з відповідним виглядом обличчя.

— А ще... ще... Тато проти! І Октавіан з Бастіаном мене не відпустять!

Жіночка поставила лікоть на стіл та сперла голову на руку. Тепер вона вже виглядала нудьгующе. А це ознака того, що вона вже все вирішила й сперечатися марно.

— Мамо, врешті-решт, це небезпечно! Невже ти рідну доньку віддаси на поталу дракону?!

На очах навернулися сльози. Що-що, але от такого я від неї точно не очікувала. Знаю, що вона мене не надто любить, але відправляти на гибель... Це занадто.

— Не вдавай з себе великомученицю. Я з тобою відправлюся. Будеш моїм зброєносцем, якщо у битвах участі брати не бажаєш, — вона тяжко зітхнула, потираючи перенісся. — Цілу трагедію влаштувала через таку дрібницю... Їй Богу, дитина!

Волога з обличчя одразу зникла не без легкого помаху руки. Вже було не так страшно, адже Пані Генерал була найсильнішою. Хоча образа через її наказ не зникла.

Може спробувати трішки понахабніти й вмовити її облишити мене? Або втекти назад до тата... Подумаєш! Не вперше в мене родич нареченого уводить! А гордість можна й відкласти до кращих часів.

— Навіть не думай, — загрозливо промовила жінка, перш ніж я встигла розтулити рота. — На інші поступки навіть не розраховуй.

Підібгала губи й образливо сховала руки за спиною. Бо це дійсно не чесно!

— І взагалі, йди візьми тренувальні мечі. Ми з тобою давно не розминалися.

Я похолола... Її «візьми мечі» можна одразу трактувати як «Давно я тебе не гамселила! Треба виправляти!»

От і як можна бути настільки жорстокою до рідної доньки?! Як?!

Де там двері? Тайне має ще бути на місці. До тата не так довго їхати... ЧИ на деякий час оселитися в лісі? Дика природа, хижі звірі, виживання без благ цивілізації... Зате гордість в порядку й ніхто чіпати не буде. Звучить доволі спокусливо...

— Навіть не думай.

— Що?

— Тобі від мене не втекти, Амеліє.

Я прокашлялася... Або вона мене надто добре знає, або думки вміє читити. Особисто я закладаюся на другий варіант, бо Пані Генерал ще та відьма! І як тільки батько з нею одружився?

Може тому він обрав «інший бік»?

Знаю, що орієнтація закладається, ще коли людина в утробі матері знаходиться, але... Коротше, вона справжній Диявол!

І ще більше я впевнилася, коли лежала на тренувальному полі з побитою дупою. Загалом, після двобою боліло усе тіло, але по дупі мечем я отримувала найчастіше.

— Досить вже валятися. Підіймайся, — казала вона, дивлячись на мене згори вниз.

А я тяжко дихала та дивилася вгору, спостерігаючи як хмарки пливуть небом. А ще заздрячи ним. Не описати словами, як в ту мить мені хотілося стати одною з них! Ніхто не чіпає, нічого не болить, та й думати ні про що не треба.

— Ні, бо ти знову мене поб’єш.

— Ти в тата взагалі не займалася?

Зітхнула та підвелася на ліктях.

Можна багато супротив чинити, намагатися донести свій світогляд, але жінка все одно не зрозуміє. Тож чи є сенс щось пояснювати?

Відкинулася назад та відповіла просто:

—Мені це не подобається. Битви та змагання — це не те, чому я хочу присвятити власне життя.

Наді мною пролетів білий метелик, а поряд навпочіпки присіла матір.

— Амеліє, від цього залежить твоє життя.

— А я не хочу, щоб моє життя залежало від постійної гонитви за чимось. За чим саме? Доказати чоловікам, що ми сильна стать? Мовляв, дивіться, кого ви втратили? Я не хочу так, мамо. Я хочу кохати та бути коханою. Підримувати один одного з моїм чоловіком.

— Але цей світ влаштовано інакше, — вона не заперечувала моїх бажань. Просто казала істину.

Я перевернулася на бік, щоб розташуватися до неї обличчям.

Так, вона не ненавидить мене і їй не байдуже на моє життя, як здається часами. І ці тренування — то не покарання, а бажання підготувати мене до життя. Зробити сильною та витривалою. У такому світі живе вона й більшість жінок цього суспільства. Це не є правильним або неправильним. Але ж може бути інакше.

Хай я й не пам’ятаю, ким я була до того, як стала Амелією, не знаю про своє минуле життя загалом, але устрій того суспільства, побут — це все я пам’ятаю й хотіла б, щоб і тут було так само.

— Я знаю, —нарешті відповіла, знову лягаючи на спину. — Знаю, але не хочу здаватися у пошуках свого щастя.

Жінка зітхнула, але продовжила сидіти навпочіпки. А білий метелик, що кружляв неподалік, сів мені на ніс.

Ніжний білий метелик на полі... Як символічно. Наче це насмішка долі над моїм найближчим майбутнім. Зображення мене на полі боя: дівчина у сукні посеред бою з драконом. А ще вояки...

Але ж серед вояк мають бути й чоловіки, чи не так? І ймовірність того, що вони є геями менша... Рейхарда не рахуємо...

Може це дійсно мій шанс?