Розділ другий

Рейхарду вистачило такту покинути нас. І навіть мама втрималася до того моменту, як чоловік закриє двері з тої сторони. Та тільки коли це сталося, кабінетом одразу пробіг голосний регіт. Не сміх, а саме регіт. Навіть стіл трясся від її сміху.

Тож як терпляча та розумна донька, я склала руки на грудях й дочекалася поки жінка заспокоїться. Не без образи, звичайно, але дочекалася.

— Роберт? Серйозно? — все ще сміючись запитала мати. Я не відповіла — лише підібгала губи дужче та відвела погляд. — Не варто тобі нагадувати, що я тобі казала, так?

І знову сміх, що вивів мене з себе.

— Але ж не мій батько! Гаразд ще Октавіан та Бастіан, але мій рідний тато... Це безжально.

— Розумію, — погоджується мати, стираючи з обличчя сльози. На жаль, веселості, а не прикрості. — Та такий наш світ: або ти чоловік, або сильна та незалежна.

— Але ж я хочу бути ніжною та коханою!

— Слухай, білоручко нашо, зараз як відправлю тебе поле пахати — і будеш ти й ніжною, й коханою!

Я змовкла, адже знала, що це не пусті обіцянки. Якось в підліткові роки був один хлопець, що мені подобався. Звичайно ж, що ні про яке освідчення в почуттях й мови бути не могло. Тож кохала його потайки, але рідні про це знали.

Та в чому була каверза? Вже незабаром той хлопець мені зізнався, що має теплі почуття до Бастіана. Брат, звичайно, його почуття не розділив. Але я все одно образилася. Тож помста не заставила себе чекати: вночі прокралася до його кімнати з ножицями та пообскубувала його волосся.

Зранку про мій злочин знали всі. А здала мене нянечка! Їй я потім теж помстилася, але не про те мова.

Пані Аріадна на той момент ще не розвелася, хоча справа про розлучення вже тривала. І як матуся синочки-корзиночки, вона вирішила мене покарати. Навіть попри вмовляння жертви моєї помсти.

Так я вперше опинилася в полі й була змушена допомагати плугатарям. Я! Пані з роду Розенталь!

Коротше, відпахала я тоді поле, потім ще місяць по дупі на тренуваннях з мамою отримувала... Братів я більше не чіпала, одним словом, принаймні шкоди вагомої їм більше не коїла. Й роблячи каверзи стала обережнішою в плані свідків.

— І взагалі: як ніжність та кохання з чоловіками пов’язані? — вирвала з не дуже приємних спогадів матінка. — Ніжність не найкраща риса для жінки, що тотожна зі слабкістю. А слабкі жінки довго не живуть. Щодо кохання ще простіше: рідні тебе люблять. Щоб відчувати себе коханою, достатньо самій себе покохати. І в першу чергу перестань бігати за чоловіками — цінуй себе.

— Ну мамо!

— Не мамкай! Вони потрібні лише якщо ти дитинку хочеш. Якщо бажаєш стати матусею — кажи. Я тобі кандидатів підберу.

— Та яка дитинка?! Я сама ще дитина!

— Ну так і я про те ж! Ти ще дитина дитиною, тому й не розумієш слів матері. Як подорослішаєш — зрозумієш.

Я образилася ще дужче й стала до неї спиною. Та жінка нічого не сказала. Аріадна Форейн сіла на своє крісло й задумливо почала тарабанити по своєму столу. А коли вона так робить — то знак зовсім недобрий. Вона от-от придумає щось таке, через що моя дупа ще довгенько болітиме.

Поквапилася повернутися обличчям та спробувати відволікти її від планування, але вже було пізно: на жінку «зійшло натхнення».

— Знаєш, Амеліє, я тут подумала, що на полі від тебе користі буде не так вже й багато. Проте!

Мати зробила невелику паузу, впродовж якої я встигла боязливо проковтнути слину.

— Мамо... Цей-во... Я, напевно, піду...

— ... у рейд на дракона, — ошелешила своїм доповненням Пані Генерал.

— Що? У який ще рейд?!

— Пригодницько-карательний. Ти ж вже думала про те, хто буде шостим? Он, як на Рейхарда заглядалася попри те, що знаєш про його відносини з Теодором. Так от, там чоловіків достатньо буде. Може когось і охамутаєш.

Я затамувала подих, перш ніж проковтнути грудку в горлі. А потім тихеньким голоском, майже пошепки пролепетала:

— Я не можу! Я... Я... В мене недостатньо сил і я загалом вкрай слабка.

Мама одразу обдарувала мене поглядом «Ти кому локшину на вуха вішаєш?»

— А ще... ще... Тато проти! І Октавіан з Бастіаном мене не відпустять!

Жіночка поставила лікоть на стіл та сперла голову на руку. Тепер вона вже виглядала нудьгующе. А це ознака того, що вона вже все вирішила й сперечатися марно.

— Мамо, врешті-решт, це небезпечно! Невже ти рідну доньку віддаси на поталу дракону?!

На очах навернулися сльози. Що-що, але от такого я від неї точно не очікувала. Знаю, що вона мене не надто любить, але відправляти на гибель... Це занадто.

— Не вдавай з себе великомученицю. Я з тобою відправлюся. Будеш моїм зброєносцем, якщо у битвах участі брати не бажаєш, — вона тяжко зітхнула, потираючи перенісся. — Цілу трагедію влаштувала через таку дрібницю... Їй Богу, дитина!

Волога з обличчя одразу зникла не без легкого помаху руки. Вже було не так страшно, адже Пані Генерал була найсильнішою. Хоча образа через її наказ не зникла.

Може спробувати трішки понахабніти й вмовити її облишити мене? Або втекти назад до тата... Подумаєш! Не вперше в мене родич нареченого уводить! А гордість можна й відкласти до кращих часів.

— Навіть не думай, — загрозливо промовила жінка, перш ніж я встигла розтулити рота. — На інші поступки навіть не розраховуй.

Підібгала губи й образливо сховала руки за спиною. Бо це дійсно не чесно!

— І взагалі, йди, візьми тренувальні мечі. Ми з тобою давно не розминалися.

Я похолола... Її «візьми мечі» можна одразу трактувати як «Давно я тебе не гамселила! Треба виправляти!»

От і як можна бути настільки жорстокою до рідної доньки?! Як?!

Де там двері? Тайне має ще бути на місці. До тата не так довго їхати... Чи на деякий час оселитися в лісі? Дика природа, хижі звірі, виживання без благ цивілізації... Зате гордість в порядку й ніхто чіпати не буде. Звучить доволі спокусливо...

— Навіть не думай.