1.3

Зупинилася на мить, згадуючи минулий досвід та причини, чому я довго з мамою не лишаюся... Поперек одразу обдуло холодним вітром, наче в поганому передчутті.

Мій тато та брати маги, а от мама... Як казали в моєму минулому житті (й світі) — жінка-головнокомандувач.

До речі, саме під час служби вони й познайомилися. На той момент в неї вже була непогана посада, оскільки вона пішла добровольцем служити ще в сімнадцять років. Тато ж у свої двадцять чотири тільки потрапив до маминого загону як призовник.

Хоч любовно-сексуальні вподобання в цьому світі дедалі відрізняються від тих, що були в людей з минулого життя, щодо військових зобов’язань справи ту т були аналогічні. Тобто жінки військову службу проходять за власним бажанням, а от чоловіки — обов’язково. Хоча попри це все, майже сімдесят відсотків військового складу тут — саме представниці прекрасної статі.

Зрозуміло, що на то є свої причини. Й найголовніша — то магічні здібності. Якщо казати біологічною мовою, то вони тут передаються з Y-хромосомою, про що тут ніхто не знає(науковий прогрес дещо повільно йде. Про генетику й мови йти не може).

Тож, за відсутності такого явища як «домогосподарка», кар’єру має будувати кожна, аби з голоду не померти. І як не дивно, саме в цій галузі заробляють тут найкраще: й себе прогодувати можна, й дітей, якщо чоловік їх під своє крило не взяв.

Та не про це мова. Мама моя, як людина військова, любить дисципліну, порядок та тренування. І як жінка не може дозволити донці бути слабкою. З цього складаємо «два плюс два» й отримаємо картину, як мене ганяє «жінка-головнокомандувач».

А може до біса ту гордість? Їм же всім все одно на це, а мені мої м’язи та сили дорожче...

АЛЕ! Це мій п’ятий колишній і третій, якого увів мій кровний родич... А це не хухри-мухри! Триндець як образливо.

Гаразд, потерплю трошки маминих знущань. Десь за тиждень(якщо витримаю) повернуся до татової домівки. Як-не-як, єдина донечка. Запрошу в подарунок якийсь вартісний маєток й пробачу його. Не так вже я того Себастьяна й кохала...

Вже малюючи щасливе майбутнє у неотриманій нерухомості, злегка хлиснула Тайне й рушила вперед на зустріч Трістані — головній покоївці та виконуючій обов’язки дворецького у маєтку Аріадни Форейн.

— Пані, — кивком привіталася руда жінка сорока семи років.

— Добридень, — відповіла, зіскокуючи з Тайне, — не підкажеш, де матінка?

— Господиня наразі знаходиться у кабінеті. Мені сповістити її про ваше прибуття?

Я на хвильку задумалася, але швидко захитала головою.

— Та ні, не треба. Я сама скажу. Він же досі на другому поверсі неподалік її кімнати?

— Так, — спокійно кивнула жінка, даруючи мені свою яскраву добру посмішку, перш ніж здивувати щирістю. — Ви подорослішали та стали вродливішою, Амеліє.

Це трішки вибило мене з колії й приспало пожежу образи. Ніхто не може так же швидко та неочікувано мене заспокоїти як Трістана, що певний час була ще й моєю нянечкою.

— Дякую, — зніяковіло знайшла, що відповісти. — Я тоді піду. Давай пізніше вип’ємо чаю разом.

— Обов’язково, — ці слова долинули вже з-за спини, бо я побігла до дому.