1.2

А ніякий... В мене жодних думок з цього приводу.

Я зітхнула, опустив погляд. Помітила свою понівечену сукню, що в цей момент була схожа на мою надію. Тобто понівечену, пошарпану, розірвану шипами... Мама мала рацію: не варто було й пробувати.

Скинувши сукню, я попрямувала до шафи, що так і перекривала вхід у кімнату. Треба було скоріше перевдягнутися, поки до мене не набігли люди. В ідеалі взагалі покинути маєток, поки ніхто не прийшов мене відмовляти.

Тренувальний костюм, що складався з сорочки, лосин та шкіряного жилету знайшовся швидко. Не менш швидко я навіть натягнула все на себе.

З комоду дістала шпильку й закріпила волосся на маківці у об’ємний пучок.

Тепер на мене із дзеркала дивилася зовсім не ідеальна паняночка в рожемому, а натренована героїня фентезі, яка вже незабаром підкорить увесь світ.

Але ж я хотіла бути як героїня «солодкого роману», а не феміністичного...

Жалібно подивилася на суконьки. Важкі, вишукані, гарненькі... В мами схожих вбрань для мене небагато. Якщо піду до неї, вони будуть мені доступні лише для якихось масштабних заходів, а вся моя буденність перетвориться на цілковиті тренування, мисливство та прогулянки верхи. Зовсім не по «панянськи». Звичайно, в цьому є свій шарм, тут я не заперечую. Але я хочу іншого.

За дверима роздався стукіт. А потім пролунав вже голос Бастіана:

— Амеліє, ти тут?

Я затамувала подих.

Він прийшов швидше, ніж я очікувала. Як і зазвичай.

Кинула погляд на дерево, що стояло в метрі від вікна. Згадала, що зі стрибками в мене поганенько. Засумнівалася.

— Амеліє? — повторив середній брат.

— Що трапилося? — додався батьків голос, відбивши бажання продовжувати роздуми.

Розбіг, вікно, стрибок і...

— Дідько! — вилаялася, тримаючись на гілці однією рукою. Якби не диво, то вже й впала...

Тим часом стук у двері кімнати ставав все наполегливіше. Тож я поквапилася й вхопилася за гілку й другою рукою. Спробувала підтягнутися, та в якийсь момент почула хрускіт.

— Мама... — тільки й встигла промовити, перш ніж полетіти донизу.

Гілки боляче хльостали моє бідне дівоче тіло, допоки я не впала на когось.

— Ух... — прозвучало піді мною.

— Амеліє! — пролунало з кімнати. Не з-за дверей, а саме з кімнати. Схоже, що поки я падала, моя барикада пала смертю хоробрих... Бідні мої суконьки...

— Перепрошую, — вибачилася, вскакуючи та вже біжучи до стайні.

Як раз Тайне, моя люба кобилка, була осідлана. Підозрюю, що батько передбачив те, що мені потрібно буде спустити пару після новин. Але він точно не передбачив, що я поїду до матері жити. Принаймні на деякий час.

Та що ще я могла зробити? Навряд Себастьян повернеться до дому й батечко буде з ним зустрічатися на якісь нейтральній території. Готова закластися, що цей покидьок вже переїхав до нас, як це в свій час зробили Ерік та Даніель, коли почали зустрічатися з моїми братами.

Тож, я вхопила вуздечку та вивела мою дівчинку зі стайні. Вже на вулиці заскочила на кобилу та помчалася стрімголов.

Відчуваючи, як тіло тварини б’є і як трясе мене, усвідомила як давно я не практикувалася. Тим паче в швидкій їзді. Добре хоч, що мамин дім був недалеко — треба лише проїхати кріз невеликий ліс та поле. Тож вже за орієнтовно пів години я побачила силует маминого маєтку.