1.1

— Амелія Розенталь, — м’яко звернувся до мене мій наречений. Було дивно, що він назвав моє повне ім’я... І є два варіанти, чому він це зробив: він хоче сказати, що хоче зіграти наше весілля якомога скоріше або... Ні, про це саме «або» я й думати не хочу! — Нам треба серйозно поговорити.

Я відклала горнятко запашного квіткового чаю й розгладила на спідниці сукні складки, яких там однозначно не було. Це був скоріше нервовий рух, аніж справжнє наведення ладу.

Мене дещо хвилювало те, що я побачила вчора.

— Я слухаю тебе, Себастьєне, — лагідно посміхнулася, підводячи погляд.

Я ніжна, я жіночна, я найкраща традиційна наречена...

— Нам треба розірвати заручини, — схвильовано й присоромлено сказав чоловік.

Готова закластися, він згадав, як я вчора його впіймала...

Та пори це все посмішка з мого обличчя не спала, голос лишився спокійним та врівноваженим:

— Ні.

— Що?

— Я кажу «ні». Ніякого розриву.

— Але ми не можемо бути разом! — вигукує Себастьян, підскакуючи. Стілець гучно впав на підлогу. Мені так шкода його стало... Значно більше, ніж цього зрадника.

— Чому це? — мій зовнішній спокій, що лишався на обличчі намальованою маскою, почав відверто дратувати мого без п’яти хвилин колишнього судженого. — Ти уклав угоду з моїм батьком, отримав моє придане, навіть встиг витратити його. Чому ми маємо розірвати заручини?

— Бо є людина, яку я покохав! — вигукує він ще гучніше.

Обличчя Себастьяна розчервоніле чи то від зі знання, чи то від роздратування. Сонце гарно обрамляє його статуру... Хай і покидьок, але він достобіса гарний. Втім, як й інші мої колишні.

Я повільно переводжу погляд на запашний час і беру горнятко до рук. Губи торкаються порцеляни. Роблю ковток, насолоджуючись смаком, перш ніж продовжити цю вкрай неприємну розмову.

— Ти про мого батька?

Себастьян почав пекти раків ще дужче. Здавалося, що навіть кінчики його волосся почервоніли.

— Ми кохаємо один одного! — випалив він після хвилинного мовчання.

— Він батько трьох дітей, — нагадала чоловікові.

— Він давно розлучився з дружиною! — не вгамовується він.

Я сумненько подивилася всередину на осад з чайних листків, подумавши, що краще б він пішов від мене до моєї мами, аніж був вкрадений батьком.

Покрутила горнятко в руках, баламутячи напій. Не за етикетом, але й красти нареченого власної доньки — навряд входить у перелік норм культури.

— Та пішов ти, — сказала перш ніж плеснути рештками в обличчя нахабі. — Не підходь до мене. Ні ти, ні він. І передай йому, що я переїжджаю до мами.

Я спокійно пройшла повз, прямуючи до виходу з саду. Та на шляху зустріла мого старшого брата та третього колишнього.

— Амеліє, щось трапилося? — схвильовано запитав Октавіан, відпускаючи з обіймів Даніеля.

Як не дивно, саме старший брат був першим членом моєї сім’ї, що увів у мене нареченого. Та попри ситуація, Октавіан навіть певний час зображав прикрість на кшталт: «То не я такий, то доля. І якби можна було інакше, я б з тобою так не вчинив».

Та з тим я змирилася й на брата зла не тримала.

Заперечно похитала головою, проігнорувавши коханця брата. Той сіпнувся, почувши моє ім’я, але повертатися обличчям не наважився.

Соромно, паскудо, так?

Я пришвидшилася. Трояндова арка вже дуже скоро була переді мною, попереджаючи про вихід на головний двір.

Лишалося ще трошки, але підступні білі квіти вхопили мою ніжно-рожеву спідницю своїми цупкими шипами.

Смикнула її раз. Другий. Третій... Тканина відмовилася піддаватися, а голки — відпускати її. Тоді роздратування почало підійматися звідкись зі шлунку. Чи то нудота від ситуації?

— Амелія? — голос другого брата долинув з-за спини.

Я обернулася.

Він тримав під руку Еріка — мого четвертого колишнього, який передував Себастьяну.

— Що вам треба?! — гаркнула, смикнувши тканину ще раз.

— Ти якось погано виглядаєш... — тихенько прокоментував мій вигляд колишній.

— Дякую за комплімент! — саркастично відповіла, нарешті вириваючи спідницю з цупких лап фауни.

Але ця битва не лишилася для мене безслідною — клаптик все ж лишився у троянди як трофей. Від цього так образливо стало, що аж плакати захотілося.

Але фіг вам, а не мої сльози. Особливо колишнім пасіям!

— Може покликати лікаря? — голос Бастіана звучав наївно та занепокоєно.

Роздратування почало підійматися до горла, стискаючи його та перекриваючи повітря.

— Зі мною все гаразд! — прогарчала у відповідь, поки не подивилася йому в обличчя... Не Еріку, брату.

Нахмурене чоло, напружені м’язи... Мої брати прямі як рельси й не з тих, хто спеціально б відбив чоловіків молодшої сестри. Вони невинні хлоп’ята, що піддалися чарам спокусників цього світу...

І от треба було після смерті переродитися не в якомусь любовному історичному романі з героїнею «Мері Сью», а саме у Всесвіті BL, де любов між чоловіками більш природна, аніж теплі почуття до жінок!

Спокійно, Амелія, спокійно. У тобі зараз говорить образа. Якщо зараз щось наговориш — потім пожалкуєш…

— Бастіане, в мене поганий день. Не чіпай мене зараз, будь ласка. Зі мною все гаразд. Просто… Мені треба перепочити. Я поїду до мами. Якщо зустрінеш тата, так йому й передай.

— Ти посварилася з батьком?

Мені хотілося розсміятися, але я стрималася.

— Можна й так сказати... — відповіла з усією можливою для мене спокійністю у цій ситуації.

Брат насупився ще дужче й виглядав так як зазвичай перед початком допитів. А от чого-чого, але наполегливості в нього було вдосталь.

— Тебе Октавіан шукав. Він у саду, — поквапилася змінити фокус. — Я буду у своїй кімнаті збирати речі, якщо що. Як завершите — прийдеш. Тоді й поговоримо. Але ось його, — я кивнула на Еріка, — навіть не думай брати. Інакше не впущу.

Колишній ніяк не заперечив та на мою зневагу не відповів. З усіх п’яти він був єдиним, хто повернув увесь розмір мого приданого. Інші ж, включно з Себастьяном, лишили його собі. Покидьки.