Розділ двадцять шостий

Лірія прокинулася. Коли вона розплющила очі, перед нею пропливла знайома фактура стелі, м’який блиск люстри, що хиталася від протягу. Вона була вдома — у своїх покоях, у замку Воріоса. Тіло здавалося важким, ніби просякнутим утомою до останньої кісточки. Вона спробувала підвестися, але одразу ж лягла назад — голова пішла обертом, і світ на мить втрапив у вир сірого марева.

Рипнуло старе крісло — Арходас, який до того дрімав у ньому, підвівся й підійшов до неї. Його обличчя ще зберігало тінь тривоги, але очі світилися полегшенням. Він сів на край ліжка, не відводячи від неї погляду.

— Ліса! — тихо покликав він, і коли служниця вигулькнула з-за дверей, додав: — Принеси пані відновлюючий відвар.

Дівчина швидко зникла в коридорі. Арходас же повернувся до дружини й довго вдивлявся в її обличчя, мовби намагаючись переконатися, що це не марево. Потім узяв її тонку руку в свою й підніс до вуст, залишивши м’який, трепетний поцілунок.

Лірія слабо всміхнулась, та посмішка швидко згасла — пам’ять повернулась надто різко.

— Ти… не поранений? — стривожено спитала вона.

— Ні. Я в порядку, — відповів він негайно, стискаючи її руку міцніше. — А от ти нас налякала добряче.

— Розкажи… як ти мене знайшов? — прошепотіла вона.

— Розкажу, — відповів із легкою усмішкою. — Але лише якщо будеш чемною дівчинкою й вип’єш відвар.

На порозі вже з’явилася Ліса з чашею гарячого напою. Лірія скривилася, але слухняно зробила кілька ковтків. Гіркота осіла на язиці, однак у грудях стало тепліше.

Арходас притих на мить, потім заговорив:

— Після того випадку з отрутою я не міг пробачити собі своєї недалекоглядності. Я мав передбачити, захистити. Відтоді… я подбав, щоб завжди хтось слідкував за тобою. Непомітно. Сивіріан — гарх би його забрав — зміг заплутати наші сліди. Але не зовсім. Ми знайшли дещо.

Його обличчя сіпнулось, коли він згадав ім’я свого найближчого друга, і з його щелепою пройшла хвиля напруги.

— Я молився, щоб не спізнитися… — додав він тихо. — І я вдячний небесам, що ти… тут.

Він нахилився й торкнувся чолом її лоба.

— Ти врятував мене, — прошепотіла вона.

— Врятував, і за іронією долі, саме я знову винен у твоїх бідах— відповів він, стиха.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Та не та — незручна й натягнута, — а тепла, мов ковдра після холодного сну.

— Я тебе кохаю, — раптом сказала Лірія. — І… я це знала, навіть коли була в темряві. Навіть коли думала, що все втрачено.

Арходас завмер. Його груди піднялися, немов хвиля пройшла крізь усе тіло. Він схопив її обличчя в долоні й прошепотів:

— І я. Ще  відтоді, коли ти кидалася на мене.

Вони обидва розсміялися. Сміх був тихим, але щирим — як світанок після бурі.

— Коли я була маленькою, — сказала Лірія, — у нас був старий малюнок океану. Його привіз мій дядько. Там були хвилі, такі… сині. Майже зелені. Я мріяла побачити їх на власні очі. Мабуть це схоже на наше море, на Півдні.

Він мовчки слухав.

— Пообіцяй мені, що… ти звезеш мене туди. Влітку. Ми сидітимемо на березі, і я слухатиму, як шумлять хвилі. Без отрути, без полювання, без зрад. Просто ми.

— Я вже бачу, як ти вкрадеш мушлю з палацової колекції і назвеш її «особистим трофеєм», — усміхнувся Арходас.

— Зовсім не виключено, — пирхнула вона.

— Я обіцяю, — серйозно сказав він, нахиляючись до неї. — Я звезу тебе до океану. Навіть якщо доведеться зламати всі прикордонні пости імперії.

Вона тихо сміялась, доки сльози не скотилися по щоках. Він змахнув їх великим пальцем і ще раз поцілував її руку.

У цей момент світ, нарешті, став тихим. І вони — не ворогами, не героями, не в'язнями минулого — а просто двома людьми, що нарешті дозволили собі жити.