Розділ двадцять п'ятий

Серце Лірії билося глухо, кожен удар — як стукіт на порожньому барабані. 

Це пастка…
Я в пастці… 

В грудях піднімався відчай, наче хвиля, що от-от накриє з головою. Її викрали, і ніхто навіть не знає де вона.


Розповідь Сивіріана викарбувалася в її пам’ять кривавими літерами. Тамія, її смерть. Жахлива, перекручена, хвороблива логіка його помсти. І тепер — вона, Лірія, стала знаряддям у його плані. Лише фігуркою в шаховій грі, яку він вів роками. Йому байдуже, ким вона була насправді. Байдуже, що вона жива людина, а не віддзеркалення його болю. Вона — лише зброя і жертва. 

Арходас… Ти мусиш прийти…
Благаю… 

І раптом сталося диво. Неймовірно неможливе диво: він справді прийшов.
Він прийшов! 

Глухий гуркіт.
Тріщина у світлі — важкі двері прочинилися, пускаючи в темне підземелля потік холодного повітря й сяйво смолоскипа. 

— Ліріє! 

Вона впізнала його голос ще до того, як побачила силует.
Його очі — палаючі, розширені від жаху. Він кинувся до неї, та… 

— А-а, не так швидко, — хрипко промовив Сивіріан, ступаючи між ними. В його руці вже був меч, довгий і блискучий, мов зміїна шкіра. 

Арходас застиг. В його очах промайнуло спочатку здивування, яке вже через мить змінилось на шок та біль. 

— Ти… Це ти?
— Я, друже, — посмішка Сивіріана була перекошена. — Давно не бачилися. Що, не впізнав старого товариша? 

— Що ти коїш, Сивіріане? — голос Арходаса тремтить. — Відпусти її. Усе це не має сенсу. 

— Не має сенсу? — Сивіріан зробив крок ближче, й тепер його лице було видно повністю. — Невже? А як же я? Моя історія? 

— Що за маячню ти кажеш, Вір— шепоче Арх. — Отямся, ти себе взагалі чуєш?! 

— Прекрасно чую— в очах Сивіріана щось спалахнуло — не просто гнів, щось дикіше. — Ні, друже. Цього разу ти подивишся, як вмирає твоя кохана. Так, як я дивився на свою. 

— Віре, зупинись! 

Арходас вихопив меч. Блиск сталі розсік темряву. 

Сивіріан кинувся перший. Його клинок злетів дугою і спрямувався просто в груди, але Арх ухилився, ковзаючи вбік. Метал вдарився об камінь, сипнули іскри. 

— Зупинись! — знову крикнув король, перехоплюючи удар. — Ми можемо… 

— Ми нічого не можемо! — засміявся диким криком Сивіріан, ударяючи знову і знову. 

Вони билися мов скажені вовки. Кожен удар мкталу — мов грім у грозу. Сивіріан був спритним, злим, як той, хто вже втратив усе. Але Арходас був сильнішим. Його руки тремтіли, але не від страху — від гніву за Лірію. За зраду. За те, що той, кого він вважав другом, став чудовиськом. 

Клинки зіткнулися з оглушливим дзвоном. Сивіріан відскочив, важко дихаючи. Його очі світилися — не гнівом уже, а божевіллям. 

— Ти нічого не зрозумів, — прохрипів він. — Я змушу тебе відчути цей біль… 

— Я вже відчуваю, — тихо відповів Арходас. — Тому що ти і твоя зрада — мій біль, Сивіріане. Моя ганьба і моя поразка. 

Він кинувся вперед із такою силою, що навіть Сивіріан не встиг зреагувати. Їх мечі знову зустрілися, і цього разу — удар короля був рішучим. Вибивши зброю з рук ворога, Арх приставив клинок до його горла. 

— Ще крок — і я вб’ю тебе. 

— Вбий, — хрипло засміявся Сивіріан. — Ти ж знаєш, що я вже мертвий. 

Арходас дивився на колишнього друга. Аж раптом той, рвучко сіпнувшись, штовхнув себе вперед, просто на меч короля. 

— Віре, ні! 

Чоловік нахилився над своїм суперником, оцінюючи його стан. Майже відразу зрозумів — це кінець. З тіла Віра повільно витікало життя. 

Король дивився на його закриті очі, і розумів, що більше нічого не зможе зробити. 

Зробивши над собою зусилля, Арходас відвернувся. Серце розривалося. Він підійшов до Лірії, став навколішки, звільнив її руки. 

— Все добре… Я тут… Я вже тут… 

Вона тремтіла, але була жива. Та й він  теж. 
І це було головним.