Розділ двадцять четвертий

Поступово Лірія приходила до тями. Очі сльозилися, ніби в них насипали піску, і пити хотілося просто нестерпно. Полежавши трохи спокійно, дівчина спробувала зосередитися. 

Спроби поворушити руками чи ногами не дали жодного результату. Схоже, вона була повністю зв’язана.
Нарешті розплющивши очі, вона побачила, що знаходиться в якомусь підземеллі. Причому в доволі моторошному, відзначила Лірія. 

Всюди висіли якісь ланцюги, стояла клітка. 
У дальньому кутку приміщення вовтузилася якась постать у темному плащі з каптуром. Почувши шурхіт і зрозумівши, що дівчина прокинулася, постать обернулася й подивилася на неї. 

У Лірії всередині все похололо:
— Ти?.. — від шоку вона не могла говорити.
— Я, красуне. А кого ти сподівалася побачити? — на неї, блиснувши крижаними блакитними очима, дивився Сивіріан.
— Що, малечо, розчарована? Невже я тобі аж настільки не до вподоби? — нахабно гмикнув. 

Лірія здригнулася:
— Що ти задумав? Негайно відпусти мене, інакше пожалкуєш!
Сивіріан розреготався:
— І що ж ти мені зробиш? Насвариш? От цікаво, що може зробити тендітна, беззахисна дівчина ще й повністю зв’язана? 

Сивіріан, підійшовши до Лірії, провів великим пальцем по її губах і ковзнув ним до грудей. Лірія сіпнулася. 

— Ні, малечо, ти мені нічого не зробиш, — усміхнувся він. 

— Навіщо тобі все це? Адже Арх — твій друг! Як ти можеш так чинити? 

Сивіріан посміхнувся перекошено:
— Так, друг.  

Сивіріан наблизився до Лірії, вдихаючи її страх, як інші вдихають весняне повітря. Він опустився навприсядки, його обличчя — тепер майже впритул — зловісне, але позбавлене злоби. Навпаки. Воно було тихо-божевільно спокійним, як у того, хто вже відчув вирок — і прийняв його. 

— Ти питаєш, навіщо я це роблю? — його голос став майже шепотом, але від цього тільки більше леденив кров. — Хочеш почути, чому я зрадив того, кого називав братом? 

Він на мить замовк, спрямувавши погляд у темний кут підземелля, ніби бачив там дещо з минулого, що не хотіло полишати його самоту. 

— Колись, давно, я був звичайним теслярем, — почав він, повільно, ніби кожне слово виривалося з нутра. — Мої руки пахли деревом і смолою, а серце належало одній-єдиній жінці — Тамії. Вона була світлом у моєму мороці, Ліріє. Така лагідна, з очима, що світилися теплом навіть у найтемніші дні. Ми з нею не були багаті, але ми мали любов. Знаєш, як воно — засинати в обіймах тієї, яку кохаєш, і прокидатися з усмішкою, бо знаєш: вона поруч? 

Він раптом затамував подих. 

— Тієї осені… — його голос зламався, — вона носила під серцем наше маля. Наше майбутнє. Нашу надію. І ось настав час народжувати. Але щось пішло не так… дуже не так. Було багато крові, і повитуха сказала: або лікар прийде негайно, або помре і Тамія, і дитина. 

Він зиркнув на Лірію, і в його погляді майнула блискавка болю, що не згасла за всі ці роки. 

— Я вискочив на вулицю, забувши про все. Про себе, про заборони. Була лише одна ціль — врятувати. Але ж тієї осені... — він різко зупинився, наче спіткнувся об спогад. — Король Арходас видав наказ. Через якісь грабежі — після півночі на вулицю зась. Комендантська година. 

Його очі стали жорсткими. Слова тепер звучали рубано, важко.
— І знаєш, що сталося? 

Він засміявся. Коротко. Гірко. 

— Мене схопили. Я кинувся до охорони, кричав, благав… пояснював, що моя жінка помирає. Але їм було все одно. Закон є закон. Мене посадили на добу. Добу!.. 

Він вже не міг приховати тремтіння. Його пальці стиснулись у кулаки так, що побіліли кісточки. 

— А зранку… Вона лежала вся в крові. Лікарка сказала, що вони обоє померли в агонії. І все це — бо якийсь король вирішив, що його наказ важливіший за чиєсь життя. Він навіть не знав, що підписує вирок. Але підписав. І тоді я поклявся. Поклявся, що він відчує те ж саме. Втратить, як і я. Пізнає, як серце розривається на шматки. Але не миттєво — повільно. По краплі. 

Сивіріан випрямився, підійшов до клітки, де стояла одна з іржавих лампад, і заговорив уже рівніше, ніби повторював давно вивчений монолог. 

— Я пробирався ближче. Випадкові зустрічі, «слушні» поради. Якось врятував його від замаху. Став довіреною особою. Він почав ділитися думками, тривогами, майбутнім… І ось нарешті… нарешті він зустрів тебе. 

Він знову повернувся до Лірії. Тепер у його голосі звучала лють, затягнута павутиною болю. 

— І я побачив, як він дивиться на тебе. Точно так, як я колись дивився на Тамію. І зрозумів: ось вона. Його слабкість та його душа. 

— Ти... — прошепотіла Лірія. Її серце калатало так, що здавалося — розірветься. — Ти хочеш вбити мене… лише через те, що він мене любить?.. 

— Ні, — його голос став крижаним. — Я хочу, щоб він втратив тебе, як колись  втратив я. Ти не розумієш, Ліріє… Це не про тебе. Це про справедливість. Або, щонайменше, про рівновагу. Я не можу жити, знаючи, що світ дозволив йому бути щасливим, коли він забрав кохану у іншого… коли ми… 

Його голос знову затремтів. Він раптом опустив голову, і на якусь мить у ньому блиснула не лють, а старий, втомлений біль. 

— …коли ми з Тамією лежимо по різні боки цього світу. Тож вибачай, нічого особистого. 

Мовчанка запанувала в підземеллі. Лише звук ланцюгів, що ледь хиталися від протягу, та важке дихання Сивіріана. 

— І що тепер? — тихо запитала Лірія. — Ти вб’єш мене? 

Він підняв голову, і в його очах тепер не було нічого людського. 

— Ні. Не одразу. Він має встигнути злякатися, відчути, боротися, втратити. А потім... зламатися.