Розділ двадцять третій

Ранок прийшов непомітно — крізь тонкі гардини у покої просочувалось м’яке золоте світло, розливаючись по кімнаті і торкаючись сплетених тіл. 

Лірія розплющила очі першою. Арходас ще спав, притиснувши її до себе так, ніби боявся відпустити навіть у сні. Його подих був рівний, спокійний. Волосся трохи розтріпалось, а звичайна грізність зникла, залишивши тільки втомлену ніжність. Їй подобалося бачити його таким справжнім, беззахисним, людяним. 

Лірія обережно провела пальцями по його щетині, по лінії щелепи, й усміхнулася, відчувши, як у грудях народжується щось тепле. Вперше за весь цей час їй було затишно — тут, у його обіймах, де не було місця страху. 

Вона тихо підвелась, накинувши легку накидку, і вийшла до невеликої кімнати поряд, де зазвичай пила ранковий чай. Там її вже чекала Ліса — мовчазна, але з хитрою посмішкою, що ніби говорила: «Я все знаю». 

— Встала, наче ніч була важкою, — протягнула вона, підносячи чашку. 

— Яке проникливе спостереження, — Лірія трохи почервоніла, але не відвела погляду. — Не забагато ти собі дозволяєш для служниці? 

— Для служниці — можливо. Але для подруги — саме те, — Ліса всміхнулась і сіла поруч. — І як тобі? 

— Лісо! — Лірія відвела погляд, але на щоках розквіт рум’янець. 

— Це не запитання знічев’я, — вона нахилилась до Лірії, трохи серйознішаючи. — Ти довго була сама, відчужена. Я боялась, що ти замкнешся у собі остаточно. А тепер — дивись на тебе. Світла, як світанок. Жива. 

Лірія мовчала, вдивляючись у паруючу чашку. Потім прошепотіла: 

— Це не просто... Усе заплутано. Його минуле, мої страхи, навіть те, як усе починалося... 

— А зараз? — тихо перепитала Ліса. 

— А зараз... Я не знаю. Але мені хочеться, щоби він залишався поруч. І це — нове. Страшне й водночас добре. 

— То тримайся за це, — Ліса лагідно торкнулась її руки. — І не бійся любити, навіть якщо любов не така, як у піснях. В справжньому житті вона завжди набагато складніша. 

Двері тихенько рипнули, і в прохід визирнув Арходас. Його погляд зупинився на Лірії. 

— Доброго ранку, кохана! Тобі не здається, що вже час для сніданку? — запитав він з усмішкою, що зруйнувала всі його королівські маски. 

— Я зараз принесу, Ваша Величносте, — відповіла Ліса і зникла, залишивши їх удвох. 

А Лірія... Лірія просто всміхнулась. Вона була рада, що цього ранку не відчувала самотності. 

Поснідав разом, вони із жалем розійшлися по справах. На Лорда Півночі чекала кореспонденція, а Лірія мала зайнятися замком. 

Коридорами Лірія крокувала впевнено та зосереджено. Напередодні вона провела пів ночі в обіймах чоловіка, якого довго боялася підпустити близько. Її тіло все ще пам’ятало його дотики, але розум вимагав зосередженості: сьогодні мала відбутися співбесіда з новою економкою. Папери чекали її в кабінеті, як і нові обов’язки. 

Вона вже майже звернула у своє крило, як зненацька з-за рогу виникла молода покоївка — русява, невисока, з ластовинням на носі. Сукня на ній була злегка пом’ята, і здавалось, що вона бігла. 

— Ваша Величність! — вигукнула дівчина й вклонилася низько, майже торкаючись підлоги. — Яке щастя, що я вас зустріла! Вас шукав цілитель Моріус, він уже годину вас розшукує! Сказав, що йдеться про новий лазарет — щось термінове, пов’язане з конструкцією. Він просив, аби ви негайно дали вказівки. 

Лірія зітхнула і закотила очі, роздратована. 

— Він у головній залі? 

— Ні, Ваша Величність, він у західному корпусі, з іншими цілителями. Якщо хочете, я вас проведу. Там справді щось термінове. 

— Гаразд. — Лірія знизала плечима й рушила за дівчиною. 

Коридори ставали дедалі порожнішими, як і личить західному крилу в обідню пору. Тут рідко ходили придворні, ще рідше — слуги. Високі вікна відкидали на мармурові підлоги довгі промені, а Лірія думала про креслення, які ще не встигла переглянути. 

Вони звернули ліворуч. 

— Скільки ще? — спитала вона, та відповіді не було. 

Вона різко зупинилась. 

— Агов, ти де? 

Покоївки ніде не було. Ні кроків, ні подиху. Порожнеча. 

— Дуже смішно… — пробурмотіла Лірія і розвернулась, щоб піти, але… 

Раптом з-за кам’яного виступу виринув силует — висока постать у темному. Рука блискавично опустилася їй на обличчя, притискаючи вологу тканину до носа і рота. Запах — різкий, різкий до болю в носоглотці, хімічний, з нотами чогось гіркого й солодкого водночас — вдарив в мозок, мов молот. 

Вона захиталася, вдарила нападника ліктем, але сили танули. 

Світ став ватяним. Коридор поплив, стіни покосилися. Пульс забився в скронях, дзвоном озвався у вухах. 

Не можна... впасти... 

Але ноги більше не слухались. Тіло зрадило. 

Останнє, що вона побачила — це чорні очі, що блиснули з-під каптура, й чиясь рука, що обережно перехопила її, аби не вдарилася об підлогу. Потім усе згасло. 

Темрява поглинула її, мов глибока вода.