Розділ двадцять другий

Наступного дня у покоях Лірії пахло весною — навіть попри те, що за вікном вирувала північна хуртовина. Пахло медовими нарцисами, пряною лавандою, розкішними трояндами з товстими, наче з воску, пелюстками, і дикими фіалками з гірських луків, що цвітуть лише тиждень на рік. 

Букети стояли скрізь: у високих порцелянових вазах, у різьблених келихах, у кошиках, перев’язаних шовком. Квіти були підібрані не просто так — кожна з них була рідкісною, дорогою, обдуманою. Лірія це знала. І знала, що Арходас спеціально наказав зібрати у букети, та принести їй те, що нагадувало б про життя, а не смерть. Про ніжність, а не про отруту. 

Вона сиділа на подушках біля вікна, закутана в легку, але теплу накидку, і повільно вдихала аромат фіалок. Ті пахли особливо чітко — не надто яскраво, але в самісіньке серце. Її серце, яке ще вчора мало зупинитися навіки. 

Він винен, і він це знає, — думала Лірія, — але замість вибачення — мовчання. Замість присутності — подарунки. Типовий чоловік. 

Вона розуміла його самозвинувачування — Її життя ледь не обірвалось через ревнощі жінки, з якою Арходас колись ділив постіль. І саме це — найбільше приниження. 

— Що з нею сталося? — спитала вона в Ліси, коли та принесла сніданок. 

І Ліса, пильно дивлячись на свою короновану подругу, відказала: 

— Її вчора забрали. Король призначив їй покарання. Сказали, що її віддадуть шейху Гарібу. Тому самому... — вона запнулася, — ...якому тебе колись хотіли продати. 

— Гаріб, — повторила Лірія, не знаючи як реагувати. — Амелію віддадуть Гарібу? 

Ліса кивнула. 

— Вона кричала. Просила. Намагалася потрапити на аудієнцію до короля, але її благання не допомогли. Сьогодні, до обіду, її посадили в карету і вивезли через північну браму. 

Лірія мовчала. Їй не було шкода. 

В очах Ліси також не було співчуття. Її улюблена пані Лі вже могла бути мертвою через те стерво. 

Коли підлим чином зазіхаєш на чуже життя — втрачаєш право на співчуття.
Амелія могла плакати, благати, обіцяти. Але вона зробила вибір. Вибір, за який тепер мала заплатити. Лірія вважала за правильне, що її, ще вчора самовпевнену, красуню з блискучим волоссям і вуаллю з перлів, сьогодні вивели з палацу як злочинницю. Без титулу. Без прикрас. Без захисту. 

Це не принесло задоволення. Але принесло спокій. 

Вона подивилася на букети — вони вже не здавались такими красивими. 

Вдихнула глибше. Життя тривало. І Лірія, хоча й трохи слабша, але не зламана, поверталася до нього — жива і красива, як завжди. 

Надвечір'я повільно спадало на Воріос, золотячи камінь і бронзу стін у теплі тони. Служниці займалися новими букетами, підрізали ніжки та міняли воду. 

І коли двері безшумно прочинилися, вона не озирнулася. Знала, що це був несносний Лорд Півночі. 

— Ліріє… — голос Арходаса був незвично тихим, наче в ньому ще лишався слід тривоги. — Я прийшов запитати як ти. 

Дівчина не рушила. 

— Я не зміг уберегти тебе. І, мабуть, ніколи собі цього не пробачу. Амелія… вона частина минулого, про яке я жалкую. А після того що сталося, я майже ненавиджу себе. 

Лірія мовчала. Насправді, вона вже пробачила йому. Тоді, коли прокинулася, побачила його змучене обличчя біля ліжка, і як він, мов тінь, не покидав її ні на мить. Але вона ще не була готова пробачити його уголос. 

Арходас повільно наблизився. Його тепла долоня торкнулась її щоки — обережно, наче боявся зламати. Палець ковзнув вниз, затримався на її губах. Його дотик був таким знайомим, таким необхідним, що Лірія не витримала — повернула голову, піддалася пориву, який давно вже клекотів усередині. 

Вона поцілувала його — спершу легко, несміливо, як подих. Але Арходас одразу перехопив ініціативу. Його губи стали впевненішими, глибшими, і в тому поцілунку було більше каяття, ніж слів, більше ніжності, ніж у сотні вибачень. 

Він обійняв її, його пальці ковзнули по її спині, зустрічаючи тканину легкої сукні. Її рука заплуталася в його волоссі, а тіло тремтіло не від холоду — від нарешті звільненого бажання, від спраги бути поряд, від потреби доторкнутись не лише тілом, а й душею. 

Арходас відніс дівчину до ліжка — не поспішаючи, ніби кожен крок мав вагу. Сьогодні їх близькість не була пристрасною бурею — швидше тихою рікою, в яку вони ввійшли разом. 

Він ніжно пестив лінію шиї, вигин ключиці, а красуня з жаром притискалася до нього. 

Її очі були напівзакриті, коли він зблизився із нею. І тільки в цей момент вони обидва відчули, як їм цього не вистачало. 

Коли все завершилось, вони лежали поруч, огорнуті тією особливою атмосферою, що буває лише після чогось справжнього. Арходас тримав її руку в своїй, повільно водячи пальцем по зап’ястю. 

— Ти тремтиш, — прошепотів він. 

— Мені добре, — відповіла Лірія, не відкриваючи очей. 

Її щока лежала на його грудях, і кожен його подих був як колискова. А всередині — тиха, ще не зовсім усвідомлена впевненість: між ними — щось більше, ніж симпатія. Більше, ніж потяг. 

Може, ще не любов, але вже щось, що веде до неї. Невблаганно, невідворотно.