Розділ двадцять перший

Арходас нервово міряв кроками свій кабінет. Він не міг сісти, не міг навіть спертись об стіл — руки тремтіли. Все всередині нього кричало, але обличчя залишалося, як завжди, кам’яним. 

На порозі з’явився Віліан. Його рухи були стримані, втомлені, як у людини, що надто багато бачила — і нічого хорошого.

— Ну що? Як вона? — голос Арходаса був низький, але в ньому дзвеніла нетерплячість.

— Давайте пройдемо в кабінет, Ваша Величносте. — лікар поглянув на вартового, що стояв біля дверей, і той, вловивши натяк, вийшов. 

Опинившись усередині, Віліан зачинив двері, зняв рукавички й повільно промовив: — Її врятувала лише служниця, що вчасно забила тривогу. Якби ще п’ять-десять хвилин — ми б її не витягли.
Арходас нахмурився:

 — Що з нею?

— Серцевий напад. — лікар зробив паузу. — Принаймні, так би виглядало. Але…

— Кажи прямо.

— Це отруєння, Арх. Ліозар, — тихо, але чітко вимовив Віліан.

— Ліозар? — король різко зупинився. — Його ж важко виявити.

— Саме так. Якщо б її знайшли пізніше, ліозар би випарувався. Смерть виглядала б природною. Я перевірив чашку. Тонка плівка на дні — характерна для цієї отрути. Я не помиляюсь. 

Арходас відвернувся до вікна. Довго мовчав. Потім, не повертаючись: 

— Хочу знати, хто це зробив. Хочу бачити його обличчя перед тим, як… — він не закінчив.

— Я розпочну розслідування негайно. — Віліан кивнув. — Але той, хто це зробив, діяв обережно. Занадто обережно.


--- 

Пошуки служниці, яка принесла Лірії отруєний чай, тривали до вечора. Здавалося, дівчина щезла без сліду. Її знайшли лише за кілька годин — мертву, в запасній пральні. Жодних зовнішніх ушкоджень. І жодних слідів боротьби. Смерть виглядала як самогубство, або… як добре організоване прибирання свідка. 

Коли про це доповіли королю, в повітрі почало гуснути щось небезпечне. Варта дивилась у підлогу, радники — в стелю. Всі уникали зустрічі з його поглядом. Усі, крім одного.

— Віліане? — голос Арходаса був глухий.
Той опустив погляд.

— На ній нічого. Вона… чиста. Але...

— Але?

— Служниця ця — підопічна кіори Амелії. 

Погляд короля став гострим, як лезо клинка.

— Приведи її. Негайно.


--- 

Дівчину впровадили за п’ять хвилин. Вона пручалася, скиглила, намагалась утримати свою гідність, хоча волосся вибилось з зачіски, сукня була зм’ята, а губи — побілілі.

— Арх, це якась помилка! Скажи їм, хай відпустять! — вигукнула вона, як тільки побачила короля. 

— Залиште нас. — кинув Арходас вартовим, і ті без слів вийшли. Він довго мовчав, просто дивлячись на неї, холодно, мовчазно, без емоцій. 

— Не очікував, що ти зайдеш так далеко. 

Амелія здригнулася:
— Я не розумію, про що ти! 

— Ти отруїла її.

— Що?! Я?! Я ніколи б… — її голос зірвався на істеричний писк.

— Не ти — твоя служниця. Але ж вона працювала на тебе, так? І раптом померла. Без слідів. Як зручно. — голос Арходаса був рівний, майже байдужий.

— Це… Це збіг! Я… — вона почала метушливо жестикулювати, мов прагнучи змахнути підозру з повітря. — Я не наказувала їй нічого подібного! Я клянусь! Я... 

Він підійшов ближче. Тінь від нього впала на неї. Його рука різко, без попередження, зімкнулась на її горлі. Не так, щоб задушити, але так, щоб вона зрозуміла — секунди відділяють її від прірви.

— Немає доказів — ти подбала про це. Але я не ідіот, Амеліє. І я не залишу це без наслідків. Ти підстрахувалася, гадино, але це тебе не врятує. 

Він відпустив її, і вона зігнулася, важко вдихаючи повітря. 

— Збирай речі. До обіду завтра ти їдеш до Аркорісу. — сказав він рівним голосом. —   Думаю, твій дядько буде радий особисто побачити твоє весілля з шейхом Гарібом галь А'Тваром. 

Вона мов ошпарена підвела голову: 

— Що?! Ні… Ти не можеш… Ти не маєш права!.. 

— Я можу більше, ніж тобі здається. — усміхнувся він. — І дякуй, що не обрав для тебе сокиру. 

Амелія впала на коліна. Сльози потекли щоками, обличчя спотворив відчай.

— Арх… Прошу… Не віддавай мене йому… Ти ж знаєш, що з дівчатами, яких він бере… Ти ж… 

— Замовкни. — сказав він тихо. — І скажи спасибі, що не обрав смертну кару. 

Він вийшов з кабінету, навіть не озирнувшись. Варта зайшла й підняла її. Вона кричала, билась, благала.
Та коридори Північного палацу не чули її волань. Вони чули багато. І вже давно не дивувались нічому.