Розділ двадцятий

Лірія, з задоволеним виглядом, поверталася з конюшень. Сьогодні примхлива красуня — її улюблена гніда кобила — не фиркала на неї, не крутила вухами, і навіть дозволила себе гладити довше, ніж зазвичай. Це був маленький, але приємний тріумф. 

Знявши з себе теплий плащ, вона наказала служниці подати гарячий чай з медом — так, як вона любила з дитинства. Ліси вона ніде не знайшла, тож довелося переодягатися самостійно. Шнурівка корсета сьогодні вперто не піддавалася, тож, зітхнувши, вона скинула сукню прямо на ліжко і з насолодою загорнулася у свій улюблений халат з м’якого, податливого оксамиту. 

Попиваючи гарячий напій з травами, Лірія вмостилася на подушках біля каміна, що потріскував ласкавими язиками полум’я. Вона із задоволенням прикрила очі, дозволяючи напою зігріти її замерзлі зсередини пальці. 

Все ж таки, північ залишалась північчю. Її тіло, народжене під палючим сонцем Півдня, досі не могло до кінця звикнути до вологого холоду Воріоса, що проникав навіть крізь шкіру, ніби тонкі голки. 

Але затишок тривав недовго. 

Спочатку це була дивна хвиля жару в грудях — не приємна, а така, що змушувала тривожно поворухнутися. Лірія на мить зупинилася, подумавши, що, можливо, напій був занадто гарячим. Але тепло не зникало. Навпаки — розливалося вгору до шиї, стискало горло, і ніби обпікало зсередини. 

Вона моргнула. Світ потьмянів. Її зіниці, хоч і широко розкриті, ніби перестали сприймати світло. Все виглядало затуманеним, як крізь запітніле скло. 

Лірія повільно опустила чашку, що раптом здалася нестерпно важкою. Відчуття в пальцях наче згасали. Вона спробувала вдихнути глибше — і зрозуміла, що не може. Груди розширювалися повільно, мов заіржавілий механізм. Серце забилось сильніше, і в ту ж мить — ніби спіткнулося. Один удар… пауза… другий… а потім знову — нічого. 

Паніка охопила її, але тіло не слухалося. Ноги стали ватяними, руки почали тремтіти, пальці повільно викривлялися в судомному жесті. Обличчя скривилося, але не від болю — від страху. Вона хотіла закричати, покликати когось, та язик, здавалося, приріс до піднебіння. 

Судоми швидко охопили все тіло. Серце ще раз ударило — надривно, як останній барабанний удар перед тишею — і завмерло. 

Її шкіра миттєво втратила колір, ставши сірою, як попіл, губи — синюватими, а очі — засклянілими, наповненими переляканим нерозумінням. 

В голові лунало шипіння. Наче кипляча вода, лише всередині черепа. Лірія відчувала, як її свідомість починає ковзати — повільно, неминуче — у темряву. 

Останнє, що вона встигла побачити — це як розчиняються двері і в кімнату, хапаючи спідницю руками, вбігає якась жінка. Чи Ліса? Чи служниця? Її обличчя розпливалося, ламалося, зникало… 

Чиїсь руки торкнулися її плечей, голос, сповнений паніки, вигукнув її ім’я — кілька разів. Але це вже звучало здалеку, ніби крізь товщу води. 

Темрява обійняла її з усіх боків.