Розділ дев'ятнадцятий

Амелія ходила з кутка в куток своїх покоїв, як розлючена левиця в клітці. Її кроки лунали по мармуровій підлозі, відлунюючи розпачем і гнівом. Вона хапала зі столу усе що прийдеться й кидала в камін, здирала простирадла, перекидала парфуми, штовхала стільці. У повітрі завис дух люті і ненависті. 

— Стерво південне… — прошипіла вона, рвучко розчісуючи пальцями свої розкішні чорняві пасма. — Звідки ти взялася? Що ти зробила з ним? 

Ця блудлива лялька із заплаканими очима, із хлипким голоском і цнотливим поглядом — вона забрала в неї його. Її Арходаса. 

Він більше не викликав її до своїх покоїв. 

Не кликав у купальню, не наказував розпустити волосся й сідати на коліна. 

Він, гарх забирай, навіть не дивився на неї, коли проходив повз. А раніше було досить одного нахилу голови — й він запрошував її. Вона знала всі його бажання, вгадувала на смак те, чого він ще не вимовив уголос. 

Вона будувала ці роки, витрачаючи молодість, вивчаючи його, граючись своїм тілом, мов шаховою фігурою, щоби виграти партію. 

Подумати тільки! Стільки часу вона вилася навколо цієї беземоційної брили льоду, задовольняла всі його примхи в ліжку, сподіваючись на шлюб і щедрі дивіденди. І що? 

І от… шах. І мат. Її поставила на місце якась дешева дівка в лляній сукні. 

Що тепер буде з Амелією?
Герцог не дуже-то терпів її. Швидше за все, видасть за когось заміж. І знаючи, наскільки сильно герцог не виносив її, швидше за все, не за того, з ким вона буде жити в розкоші, вертячи ним. 

Але, можливо, ще не все втрачено? Є ж і інші варіанти, може статися всяке...  

Амелія зупинилася, подивилася в дзеркало. Її очі горіли. Щоки палахкотіли. Вона підняла руки й… зареготала. 

— Та ну ж бо. Це ще не кінець. 

Підійшовши до гардеробної, вона відкрила стару скриньку, сховану за рядами суконь. Там, серед обгорілих листів, засушених пелюсток і золотих сережок, лежав флакон. Маленький, рубіновий, із кришечкою у формі змії. 

Вона взяла його в руки обережно, майже ніжно, ніби дитину. 

— Старенький, я ж казала, що колись ти мені знадобишся, — промовила вона напівпошепки. 

Рідина всередині була густа, як кров, і грала вогняними відтінками. Легенди говорили, що це — екстракт із квітки з обривів Кетсу, настояної на жовчі тіньової саламандри. Звісно, це були нісенітниці, але ефект був реальний. Один ковток — і суперниця відправляється до праотців. Залишається лише жінка, що дала їй цей поцілунок смерті. 

Амелія міцно стиснула флакон, і її усмішка стала... небезпечно мрійливою. 

— Побачимо, хто в кого ще виграє, Ліріє з Півдня. 

Вона вже знала, що зробить. Вона знайде цьому предметові застосування. А далі — природа все зробить за неї. Амелія ніколи не програвала. Особливо тоді, коли гра йшла на виживання.