Розділ сімнадцятий

Лірія простягнула кобилці соковите яблуко, й та, обережно охопивши його м’якими губами, з насолодою хрумнула. Дівчина усміхнулась і ніжно погладила тварину по шиї, провела пальцями по м’якенькій, щойно вичищеній гриві. Вона любила ці моменти — тишу, тепле дихання коня, шурхіт сіна й віддалене іржання. У стайні завжди панував спокій, від якого серце ставало трохи легшим. 

— А, то ти примхлива красуня? — засміялася Лірія, коли кобилка пирхнула й тряхнула головою, ніби ображено. — Ой, пробач! Наступного разу принесу тобі два яблука. 

Вона схилилась ближче, притулившись лобом до лоба тварини, й прошепотіла щось лагідне, майже несвідомо. Бути тут — означало втікти, і дати собі трохи особистого простору. 

— Не очікував тебе тут побачити, — пролунав знайомий голос, від якого всередині ніби щось стрепенулося. 

Лірія різко випросталась, обернулась. У пройомі стояв лір Арходас. Його силует вирізнявся на тлі світла з коридору — високий, упевнений, мов тінь, що увійшла в тишу. 

— Дізнаюсь про тебе з кожним днем усе більше й більше нового, — в голосі його була та сама лукавість, що часто викликала в неї внутрішній супротив. 

— Тут буває приємніше, ніж з людьми, — тихо відповіла Лірія, знову погладжуючи кобилку. 

Арходас підійшов ближче, але тримав дистанцію, ніби відчував — не варто зараз скорочувати цю відстань без запрошення. 

— Вірю. І розумію. Але я хочу показати тобі місце, яке сподобається не менше. Ходімо. 

— Мені не хочеться нікуди йти, — відказала вона з обережною підозрою, не зводячи з нього погляду. 

— Лірія, що ти як дитина? Я ж не кусаюсь, — зухвало посміхнувся він. — Обіцяю, тобі буде до вподоби. 

Вона завагалась, але зітхнула і погодилася. Все одно спокою не дасть.



Вони йшли мовчки. Звивисті коридори петляли, віддаляючи їх від звичних приміщень. Палац у цій частині здавався старішим, ніби сам час тут зупинився — під ногами скрипів камінь, стіни обступали тісніше, повітря було прохолодне. 

Коли вони спустилися до низу, Арходас зупинився перед масивними дерев’яними дверима з окованим залізом. Вони здавалися чужими в пишному замку — як щось із минулого, з епохи меча й темряви. Король обережно натиснув на ручку — двері піддалися із важким скрипом. Усередині панував морок. 

Арходас простягнув руку до стіни й узяв смолоскип, закріплений у кованому тримачі. Один порух кресала — і полум’я м’яко зажевріло, освітивши його профіль і кам’яне склепіння коридору. 

— Ходімо, — сказав він, і у його голосі не було звичної іронії. Лише спокій. 

Вони спустилися у вузький кам’яний прохід, стіни якого дихали вологістю і давньою прохолодою. Вогник смолоскипа, що тримав у руці Арходас, кидав довгі золотаві тіні на стіни — вони ніби тремтіли, живі, наче пам’ятали кожного, хто колись проходив цим шляхом. Король ішов упевнено, мов добре знав дорогу, а Лірія, стишуючи дихання, ішла слідом. 

І ось перед ними — масивні, прикрашені візерунками двері, що здавалися частиною самої скелі. Арходас легко штовхнув їх, і вони з м’яким скрипом прочинилися. Усередині було темно, аж  раптом — король зробив кілька кроків уперед, торкнувся одного з факелів, і приміщення залило м’яке світло. По всіх стінах почали спалахувати факели, відбиваючись у прозорих стінках печери, що світлою аркою відкривалася перед ними. 

Лірія завмерла на порозі, широко розплющеними очима вдивляючись у казку, що розгорнулась перед нею. Це була печера, але не темна й волога, як годилося б чекати від підземелля, а світла, витончена й майже небесна. 

Мармурові стіни з легким блиском напівпрозорості підносилися над ними, прекрасні сталактити звисали з-під склепіння, а поміж ними ледь чутно капала вода — одна крапля, друга, третя, і кожна — з окремим, мелодійним звуком. Це місце дихало спокоєм і древньою красою. 

А посеред печери — гаряче джерело. Воно було глибоким, вода в ньому світилася бірюзовим світлом, і була  настільки прозора, що можна було бачити найменші камінці на дні. Над поверхнею здіймалася легка пара, а на березі лежав білосніжний пісок, дрібний, мерехтливий і м’який, ніби пудра. 

— Що це за місце? — прошепотіла Лірія, не в змозі відвести погляду, не в змозі повірити, що бачить усе це насправді. 

— Це… королівська купальня, — тихо відповів Арходас, наче боявся зламати чар. — Її збудував мій дід для своєї дружини. 

Лірія обернулася до нього, в очах її світилося щось більше за подяку — щось ніжне, чисте та інтимне. 

— Це… неймовірно, — прошепотіла вона. — Це місце — як сон… 

— Я радий, що тобі подобається, — м’яко мовив король. — Ти можеш приходити сюди коли забажаєш. І просто… бути. 

Щось у його голосі, в цих словах, у самій миті — змусило її серце стиснутись і розправити крила водночас. Вона зробила крок до нього, другий… і перш ніж встигла подумати, перш ніж страх чи сумнів знову переміг її, вона різко піднялася навшпиньки і, несміливо, але щиро, притиснула свої губи до його вуст. 

Король завмер, здивований,
на мить, а потім владно притягнув її до себе й поцілував уже сам. Цілував пристрасно, водночас пестячи її щоку однією рукою, а другою обіймав за талію. 

Її губи, з присмаком літніх ягід, несміливо відповідали, притискаючись до нього. 

Цілуючи дівчину, він наче пив чисту воду зі свіжого джерела. Нарешті, перервавши поцілунок і ніжно провівши пальцем по її щоці, він узяв її за руку й повів нагору. 

Вона ще не знала, що буде далі, але в цю мить — вона вже знову хотіла тільки цього дотику, цієї присутності, цієї щирості. 

Для Арходаса ж це було як ковток свіжої води після довгого шляху пустелею — несподіваний, цілющий, живий. 

Він мовчав, не бажаючи зіпсувати словами цю чарівну мить. Лірія також мовчала, відчуваючи, що слова тут були б зайві.