Розділ п'ятнадцятий

Від того злощасного балу минув тиждень. Лірія не забула. О, ще й як не забула. Вона кипіла зсередини, наче у її грудях варився смолистий гнів. Зовсім не через ревнощі, ну звісно ж — це було б занадто дріб’язково. Вона була королевою. Але — гарх забирай — хіба не можна хоч на людях поводитися пристойно? Хіба обов’язково тулитись до хвойди просто посеред зали, наче вона й не королева, а служниця якась, котру можна зраджувати прилюдно, і ще й потім усміхатися їй у вічі, ніби нічого не трапилось? 

Втім, наразі було важливіше інше. 

Ліса, мов тінь, прошивала коридори палацу останні дні. Вуха мала гострі, язик вправний, а відсутність поваги до ієрархії робила її ідеальною шпигункою у жіночому обличчі. І от, що принесла. Пані Евеліна, головна економка замку, не просто вертілася коло Амелії, мов змія біля жару. Вона була її людиною. Амелія, що до приїзду Лірії вдавала з себе повноправну хазяйку, роздавала посади, повноваження і довіру так, ніби вона була тут коронована. Евеліну ж вона зробила своєю кишеньковою економкою — і та швиденько пристосувалась до нового життя. 

Але все таємне стає явним, коли в гру вступає справжня королева. 

Лірія наказала переписати і звірити всі фінансові книги. Ретельно, без поспіху, з нотатками й підсумками. Те, що вона побачила у товстій шкіряній книзі з бухгалтерії, викликало в неї спершу тихий подив, а потім люту рішучість. 

— Судячи з цих записів…, — говорила вона сама собі, гортаючи сторінки, — …продукти закуплялися у тричі дорожче, ніж їх реальна ринкова вартість. Записи про поставки — з дірками, дати не сходяться. Меблі "відреставровані", хоча ніхто їх не бачив новими вже років п'ятнадцять. А ось це що? Плата якимось "ремонтним бригадам", які існують лише на папері? Ах, Евеліно, яка ж ти недалекоглядна… 

Коли варту повідомили, що мадам Евеліна з’явилася в себе, Лірія сиділа у своєму кабінеті, мов льодяна статуя справедливості. Перед нею — книга звітів, а поруч — список з іменами людей, котрі отримали таємні "премії" або "підряди". Серед них — родичі економки, невідомі прізвища, і, звісно ж, кілька особистих слуг самої Амелії. 

Двері прочинились, і Евеліна увійшла, наче королева. 

— Ви мене кликали, Ваша Величносте? — її голос мав ту саму пиху, що й завжди. Суха ввічливість і крихта зневаги. 

— Так, — холодно відповіла Лірія. — Прошу сідати. Нам треба поговорити про... премії. 

Евеліна, здавалось, трохи знітилася, та сіла. 

— Я переглянула звіти. І знаєте, що дивно? Ви щомісяця отримували на управління замком значні суми, але замок чомусь виглядає, як після облоги. Ви ж наче зазначали ремонт покоїв на північному крилі? 

— Так, звісно! Бригади працювали там декілька днів... 

— Я щойно була там. Покої не просто не відремонтовані — там все ще сліди від пожежі п’ятирічної давнини. А ось, — вона перевернула сторінку, — сума, перерахована якомусь "майстрові Роберту", котрий, згідно з архівом, помер ще три роки тому. Дивно, що мертві так добре працюють, правда? 

Евеліна здригнулася, але трималась. 

— Це якась помилка. Я… я просто не встигла переписати звіти… Ви ж розумієте, яка я завантажена! 

— І ви ще маєте нахабство брехати, — мовила Лірія крижаним голосом. — Я особисто звірила ці дані з податковим обліком. Ви крали. І не самі. І я впевнена, що це лише верхівка айсберга. 

— Ви не маєте права! Король… 

— Король? — Лірія підвелася, мов лезо. — Ви справді думаєте, що він стане вас захищати? Ви — крадійка в королівських покоях. Ви ганьбите саму ідею служіння короні. 

Вона подивилась на варту. 

— Виведіть її за межі замку. Негайно. Без грошей, без речей. Залиште їй лише те, що на ній зараз. І щоб ніхто з персоналу не смів приймати її назад — зрадники нам не потрібні. 

— Що?! — закричала Евеліна, підводячись. — Це свавілля! Ви пошкодуєте! Я... я... 

— Ви вже не "я", — перервала її Лірія. — Тепер ви — ніхто. І навіть згадка про ваше ім’я у наших книгах буде стерта. 

Варта схопила економку під руки. Вона виривалась, кричала, проклинала, з її голови злетів чепець, на ходу розв’язався шнурок на черевику, та це не зупиняло королеву. Вона мовчки дивилась, як ту волокли по коридору, зникаючи у тіні. 

— І на одну змію в замку менше, — сказала вона сама собі, і спокійно зачинила книгу.