Розділ чотирнадцятий

Арходас стояв на порозі, ніби прикутий.
Його погляд ковзав по ній, намагаючись стриматись. Він мовчки вбирав її образ, без слів — він не хотів пропустити жодної деталі. 

Лірія стояла біля дзеркала, спокійна ззовні, стримана. Але його погляд обпік її ще до того, як він заговорив. Вона відчувала його на собі кожною клітиною. 

Її біляве волосся було вкладене у недбалий вузол, деякі пасма зухвало вибились і м’яко лягали на шию. На голівці мерехтіла діадема з білого золота, тонка й витончена. Світло-лавандова сукня, майже прозора на плечах, огортала тіло ледь помітними складками. Драпіровка торкалась плечей, спадаючи вниз хвилями; нижній шар спідниці був темніший, із золотою поталлю, що мерехтіла при кожному русі, верхній — шифоновий, мов туман. 

Арходас знехотя відірвав погляд, ковтнув, підступний клубок осів у горлі. Більше не міг стояти осторонь. Підійшов повільно, як той, хто боїться злякати сон. 

— Ти виглядаєш... як антична богиня, — сказав хрипко.
Простягнув їй невеличку оксамитову скриньку. — В мене є дарунок для тебе. 

Серце Лірії забилось якось дивно, невпопад. Комплімент... був вишуканий. Їй хотілось відвести погляд, але вона трималася.
— І що ж за дарунок? — відповіла рівно, хоча голос трохи зрадливо тремтів. 

Арходас відкрив коробочку. Всередині — прикраси. Вона вдихнула:
неймовірний чокер з трьох шарів перлів кольору топленого молока, в центрі — аметист, прозорий, з глибоким фіолетовим блиском, в обрамленні діамантів. Сережки — маленькі, ніби копії кольє. 

— Це пасуватиме до твоїх фіалкових очей, — промовив він м’яко. — Я вдягну? 

Дівчина кивнула. 

Чоловік обережно став за нею. Її дихання змінилось, хоч вона й намагалася не подати виду. 

Його пальці торкнулись її волосся. Рух був дбайливий, майже трепетний — він лише звільнив їй шию, відгорнув пасма. І тут… 

Коли його пальці ковзнули шкірою, холодні від металу прикрас і водночас гарячі від крові, Лірію пронизало. Мурашки побігли плечима, вниз по спині, десь аж до пальців ніг. Вона заплющила очі. Серце билося гучно. Дихання стало уривчастим. 

Він ще не зачепив застібку — а вже здавалося, що вона тане.
Його дотик був обережний, але відверто інтимний. Надто довгий. Надто близький. 

Щось у ній виривалося назовні — чи то бажання, чи просто гнів на себе за слабкість. Вона згадала вчорашню сцену у покоях Арходаса. Як нахабна коханка вигиналася, рухаючись на ньому. Вона миттєво напружилася, як струна, що от-от порветься. 

— Нам... час іти. Нас чекають, — сказала різко, майже різнувши словами повітря. 

Вона вирвалась із того дотику, як з чарів. Різко встала. Зібралась. Охолола. Але на шиї, здається, досі пульсував слід його рук. 

У бенкетну залу вони увійшли, мов актори на сцену — гордовито, бездоганно вбрані, виважені у кожному жесті. Його рука лежала поверх її, і хоч виглядали як ідеальна королівська пара, між ними стояла тиша, натягнута як струна. Кожен погляд у залі звернувся до них — від улесливо-захоплених до сповнених заздрісного блиску. Але один... один погляд був отруйним, немов крижаний кинджал у спину. 

Лірія побачила її одразу. 

Амелія ді Міорі. Улюблена п’явка при троні. Сьогодні вона обрала чорноту — щільна тканина з вишитим пером воронів, глибоке декольте, яскраві криваво-червоні губи, що посміхались отруєно. Погляд, спрямований на королеву, був настільки ворожим, що Лірія мимоволі зіщулилася. Це не був просто виклик — це було знущання. 

Арходас же, як завжди, вдавав, що нічого не помічає. 

Його обличчя залишалось бездоганно усміхненим. Він був у своїй стихії — серед світла, оплесків, вин та лестощів. 

Зал гудів святом. Леді кружляли у розкішних шатах, чоловіки, мов павичі, сяяли коштовностями, келихи дзвеніли, плітки шепотілись, і музика, нав'язлива та гучна, зливалася з запахами вин, прянощів і змов. 

Арходас підвів її до чоловіка у зеленому камзолі, що вирізнявся серед натовпу спокійною поставою та холодною красою. 

— Познайомся, це моя примхлива красуня, Лірія, — його голос обволікав, але Лірія відчула, як в ньому причаїлась насмішка. — А це — мій найкращий друг Сивіріан. Або просто Вір. 

Сивіріан уклонився глибоко, але очі його були при цьому пильними, уважними. Дивився він довше, ніж це прийнято на балу, і в його погляді не було ні грації, ні підлесливості — тільки оцінка. 

— Моя королева, — сказав він, нахилившись, — ваш вигляд змушує усю красу цього балу тьмяніти. 

Лірія ледь усміхнулася — натренованим придворним рухом. 

— Ви справжній поет, мілорд. 

— Чи не дозволите мені мить поезії в танці? 

Арходас засміявся. 

— Я не можу їй відмовити, як зможу заборонити іншому? Веди, друже. 

Сивіріан подав руку, і Лірія, трохи вагаючись, прийняла її. Танцював він впевнено, як той, хто звик керувати, але не привертати до себе зайвої уваги. Партнер і гравець водночас. 

— І давно ви знайомі з Його Величністю? — обережно почала Лірія, ведучи танець із ним у вишуканому візерунку придворних кроків. 

— З того часу, як він був просто Правителем Півночі, а я — бідним теслярем у замку. Ми стали друзями, коли я ще не мав чим хвалитись. І з того часу... — він усміхнувся — …я не бачив, щоб його очі сяяли так, як коли він говорить про вас. 

— Ви, здається, перебільшуєте. 

— Аж ніяк. Ви не менш цінна дружина, ніж я — товариш. Повірте, я знаю, коли чоловік по-справжньому одержимий. 

Його губи ледь торкнулися її руки, і Лірія змушено всміхнулася. 

Він відступив, і вона, ковзнувши поглядом по залу, взяла келих шампанського. Пила повільно, аби відчувати смак. 

І тоді вона побачила це. 

Амелія. 

Ця чорнява хвойда танцювала, притиснута до лорда Півночі, вона кокетувала, сміялася, крутилась так, що чорна сукня летіла за нею, наче хвіст вогню. А сам Арх… о, він не просто був поруч. Він тримав її. Його рука лежала на її талії, а очі дивилися не так, як дозволено дивитися на чужу жінку. 

Кров у жилах Лірії скипіла. Образа рвалась із грудей, ніби буря. Вони навіть не намагалися приховати! Навіть тут, у залі, при їх дворі, при своєму народі! Сміливість чи зневага? Хай там як, але вона більше не буде мовчазним тлом на чийомусь святі. Якщо Амелія хоче виконувати роль королеви, хай, але Лірія дивитися на це не буде. 

— Досить, — прошепотіла вона, поставивши келих на срібний піднос так, що він дзенькнув. 

І, не чекаючи, не вдивляючись більше в обличчя, не вибачаючись перед Сивіріаном чи кимось іншим, Лірія рішуче вийшла з зали. Юрба розступалась перед нею мов води перед бурею. Деякі лорди шепотілись. Леді перешіптувались за віялами. Хтось перелякано озирнувся. Але вона не зупинилась. 

Гордо, з прямою спиною, мов сама гідність у вигнанні, вона залишила це позорище. 

Із зали вийшла королева. А у залі залишилась коханка.