Розділ дванадцятий

Лірія обережно провела пуховкою із рум’янами по щічках — трохи кольору, трохи життя на обличчі, що в останні дні відображало радше втому, ніж блиск королеви. Віддзеркалення в полірованому дзеркалі задоволено дивилося на неї — гарно. Надто гарно, з огляду на те, що вона йде дякувати... йому. Їй захотілося розсміятись, але сміх застряг у горлі. 

Так, за покої. Її покої. М’які тони піску й неба, приглушене світло, арки з витонченими малюнками, шепіт морського бризу, закарбований у гобеленах... Вони були казковими. Ідеальними. Її. І вперше за весь час тут вона почула в собі тріщинку — не гніву, не ненависті, а щось інше... розгублену вдячність. 

Вона переклала волосся на ліве плече. Хай так. Якщо вже бути шляхетною, то по-справжньому. Подяка — не приниження. Це ж просто визнання та людяність. 

Туфлі ледь чутно торкалися кам’яної підлоги, коли вона йшла коридором. М’яко, рішуче, гордо. Що б там не було — вона лишається собою. 

Та коли підійшла до його покоїв, завмерла. Двері... відчинені. І вартових не було. Жодного. Невже він сам відпустив усіх? Впевненість, що щойно жевріла в грудях, почала колихатись. Але вона відкинула сумніви й рішуче відчинила двері. 

Вітальня зустріла її тишею й запахом червоного вина. Лірія ковтнула повітря. Щось не так. Надто тихо. І водночас... не зовсім. 

Зі спальні долинав приглушений звук. Спершу вона подумала, що то просто зітхання вітру чи розгойдана фіранка. Але тоді... інший звук. Ритмічний, зволожений, живий. І — стогін. 

Її серце почало шалено калатати. Вона зробила кілька кроків і стала перед напіввідчиненими дверима. Пальці тремтіли, коли вона торкнулася їх. 

І побачила. 

Арходас. Її чоловік. Володар Півночі. Сидів у ліжку, а на ньому, з розпатланим волоссям і нахабною усмішкою, розстібнутою сорочкою й руками, які торкалися того, що їй, Лірії, ще не було дозволено — сиділа чорнява, усміхнена, голодна Амелія. Вона стогнала так, як ніби знущалась. Рухалась так, ніби знала: її бачать. 

А Арходас? Він навіть не намагався зупинити цю ганьбу. Його рука лежала на стегні коханки, голова відкинута назад, повіки прикриті, губи напіввідкриті... 

Раптом усе тіло Лірії стало гарячим, потім холодним. Серце билося в горлі. Кров дзвеніла в скронях. 

— Ні... — прошепотіла вона сама до себе. Але вже не було кого переконувати. 

Вона кинулася геть, як сполохана сарна, намагаючись втекти від звуків, від зображення, від самої себе. Її ноги ледь не підкошувалися, коли вона бігла коридорами замку. Навіть не пам’ятала, де саме повертала, кого минула, чи бачила її прислуга. 

Тільки тоді, коли вже майже не залишилось дихання, вона зупинилась біля вікна. Удар повітря в груди — різкий, як ляпас. Вона вдихнула раз, другий... Легені боліли, наче палаючі. Рука тремтіла, коли вона сперлася об холодний підвіконник. 

Вона стисла губи. А їй, власне, яке діло до того, з ким розважається король Півночі? 

З гордо піднятою головою вона рушила далі. Швидко. Холодно, з удаваною байдужістю. 

Лірія повернулась до себе. І вже не планувала дякувати.